Етнографічно-побутова течія як відгалуження літературознавства

 

Н. М. Рудецька

 аспірантка кафедри української літератури  

Харківського національного педагогічного

університету імені Г. С. Сковороди

Етнографічно-побутова течія як відгалуження літературознавства


Література другої половини ХІХ століття – новий етап в історії українського письменства. Завдяки самобутності українських письменників реалізм в 60-ті роки ХІХ століття сприймається під різними кутами зору. Художній конфлікт набуває виразнішого характеру, що зумовило й появу нових героїв. Українська реалістична проза 60-х років ХІХ століття об’єктивно-правдиво відобразила життя українського народу в соціальній і психологічній  площинах, у залежності від глибини й особливостей творчого методу того чи іншого письменника, зумовлених його ідейно-естетичним ідеалом. На цій базі сформувалися оригінальні підходи та способи творчого самовираження, своєрідні течії: соціально-побутова і соціально-психологічна. У зв’язку з активізацією національно-культурного життя в Україні на початку 60-х років ХІХ ст. в літературному процесі  розвивається й інша ідейно-стильова течія, що дістала назву етнографічно-побутової. Треба зазначити, що до останнього часу серйозних наукових праць, присвячених саме цій течії, ще не було, хоча  вона була досить популярною. До розгляду окремих етнографічно-побутових елементів у реалізмі звертаються О. Білецький, Д. Чижевський, П. Хропко, О. Гончар. Тому мета нашого дослідження − дослідити етнографічно-побутову течію 60-х років як відгалуження української реалістичної прози.

Об’єктом роботи є прозові твори Г. Барвінок, С. Воробкевича, Є. Згарського, П. Кузьменка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, О. Стороженка. У межах даного об’єкта предмет дослідження – етнографічно-побутова течія як відгалуження української реалістичної прози.

Наукова новизна даної праці полягає в тому, що в ній на основі досягнень минулих років сучасної філософії та літературознавства розпочата спроба аналізу етнографічно-побутової течії як відгалуження української реалістичної прози.

Уже в період становлення української реалістичної прози у творчості Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка відбилися деякі ознаки  цієї загальної риси реалістичного творчого методу. У творах першого українського повістяра бачимо тяжіння до історично-конкретного зображення життя через відтворення етнографічно-побутового елементу, картин природи, особливостей мови і національного характеру українського селянства та міщанства. В. Бєлінський, характеризуючи першу українську повість «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка, відзначав правдивість у відтворенні етнографічно-побутового боку народного життя, мальовничої  природи: «Крім Наума, Марусі, Василя й Насті в повісті є ще герой і герой перший, який важливіший і за Наума,  і за Василя,  і за Настю і за саму Марусю − це Малоросія, з її поетичною природою, з її  поетичним життям простого народу, з її  поетичними звичаями. Саме цей герой і становить усю принадність, усю поетичну красу повісті» [1, с. 75].

Постійна увага національної літератури, почасти прози, на ранньому етапі її розвитку до побуту та етнографії пояснювалась як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. По-перше, це своєрідність естетичного об’єкту літератури як переважно селянської й її читача − в більшості також простонародного, оскільки, як відомо, національної  інтелігенції тоді  на Україні майже не існувало.

По-друге, прагнення перших представників української літератури якомога ширше змалювати етнографічно-побутовий бік народного життя з усією його моральною і поетичною красою, барвистістю фарб було своєрідною реакцією на офіційну точку зору царату та дворянської  шовіністичної критики про нібито несамостійність так званої малоросійської   культури.  А між тим саме в етнографії та фольклорі відбилось у значній мірі минуле народу, багата історія його духовного життя. Тому активне звернення до етнографічних та фольклорних джерел на той час відкривало чи не єдину можливість довести перед цивілізованим світом духовну повноцінність пригнобленого російським царатом українського  народу, ствердити правомірність його домагань на самостійне культурне життя.

По-третє, поширення творів етнографічно-побутової  школи, особливо в 60-ті роки ХІХ століття, можна пояснити також посиленням урядових заборон (Валуєвський циркуляр 1863 року) на українське слово. Здавалось би – алогізм, але, гадаємо, саме так, оскільки охоронцям самодержавства та офіційної народності була небезпечною перш за все українська викривальна література, сила якої з такою глибиною та пристрастю показала себе в полум’яній творчості Т. Шевченка, а твори етнографічно-побутового спрямування з їх апологетизацією патріархальщини       в селянському житті відповідали постулатам офіційної народності, на які й орієнтувала літературу російська реакційна  дворянська критика. Та й ліберальна як українська, так і російська критика із цілком зрозумілих причин підносила твори етнографічно-побутового спрямування (згадаємо її однобоке ставлення до творчості Т. Шевченка, Марка Вовчка). Все це разом взяте створювало сприятливий ґрунт для етнографічно-побутової школи, чого не можна сказати про викривальний напрямок в тогочасній українській  літературі.

Представники етнографічно-побутової течії приділяли першорядну увагу родинно-побутовим конфліктам, котрі спричиняли   відповідний для них аспект типізації характерів та обставин. Створили вони й чимало життєвих характерів. Але, коли для Марка Вовчка, Ю. Федьковича морально-етична площина типізації персонажів на побутовому тлі була лише одним з аспектів їх реалістичного творчого методу, то для Г. Барвінок, О. Стороженка та інших послідовних представників етнографічної школи він був основним. Тому створені ними літературні образи, переважно з селянського середовища, хоча й уособлювали чимало типових рис народу, як правило, не відбивали його класової складності і соціальних прагнень.

Серед подібних творів, що друкувалися в «Основі», життєвістю ситуацій і людських характерів виділяється оповідання П. Кузьменка «Не так ждалось, да так сталось». У центрі  його − старий Степан Дубрава − заможний і добродійний господар, що в своєму житті керується правилом: «Бійся бога», «Не бійся труда», «Не обижай менших» [3], його жінка Стеха, якій, навпаки, «панство та людська шаноба на умі», їх дочка Христина «як та чаєчка, прудка та весела» [3, с. 5] годованець Микола − роботящий і мовчазний, закоханий у Христину. Характери їх розкриваються в обставинах, типових для старого села: в зіткненні людської  щирості, простоти і невибагливості з егоїзмом та багатством. Христя стає жертвою честолюбних намірів матері і своїх сліпих почуттів до писаря Калюжного − згодом злодія і шахрая. Микола − мужня, благородна натура − добровільно йде в солдати, переживаючи трагедію нерозділеного кохання.

Часто обходив гострі соціальні конфлікти кріпосницького села, фіксуючи свою увагу на явищах другорядних, переважно етнографічно-побутового характеру, і О. Стороженко, який поділяв тодішній суспільний лад. Це видно, наприклад, на образах панів з оповідання «Не в добрий час», їх взаємин з кріпаками, перш за все Данилком, в атмосфері лагідності та доброзичливості. Можна говорити про життєву правдоподібність таких ситуацій, одначе, типовими їх вважати не слід. Серйозне розуміння значення деталей, переважно етнографічно-побутового характеру, для створення національного колориту, більшої естетичної виразності зображуваного виявляє С. Воробкевич. Набувають поширення оповідання ідилічного характеру, особливістю яких є безконфліктність, гармонійні стосунки героя й з іншими людьми, мальовничість зображуваного тла, показ в ідеалізованих тонах мирного, безтурботного, близького до природи життя простих людей, замилування щасливими людськими долями, щирими взаєминами, добрими людськими характерами, патріархальним способом життя.

Етнографічно-побутова течія в силу антиісторизму її творчого методу не стала довговічною як типологічний художній комплекс, і врешті розчинилась у загальному реалістичному напрямку національної літератури. Проте у свій час це своєрідне відгалуження української реалістичної прози відіграло у цілому прогресивну роль, бо під кутом всього відзначеного раніше, поглиблений інтерес письменників до етнографії  та фольклору стимулював проникнення в літературу народного світорозуміння, хоча в фетишизації етнографічно-побутового елементу таїлась  і серйозна небезпека −  хуторянської замкнутості, національної обмеженості літератури, збочення з того магістрального шляху критичного реалізму, на який спрямовував її Т. Шевченко.

Отже, типологічні особливості реалізму української прози 60-х років ХІХ століття у площині провідної естетичної закономірності  полягають у співіснуванні соціально-побутової, соціально-психологічної й  етнографічно-побутової течій, в поєднанні реалістичних, романтичних і натуралістичних форм типізації.

Література:

1. Белинский В. Г. Полное собрание сочинений : В 13 т. / Белинский — М. : Издательство Академии наук СССР, 1955. – Т. ІV. – с. 75.

2. Гончар О. І. Просвітительський реалізм в українській літературі: жанри та стилі / Олексій Іванович Гончар. – К. : Наукова думка, 1989. – 176 с.

3. Кузьменко П. Не так ждалось, да так сталось / П. Кузьменко. – Санктпетербургъ, 1862 – 26 с.

5. Мороз Лариса. Триєдність як основа універсалізму (національне – загальнолюдське – духове) /Л. Мороз // Слово і час – 2002. – №3. – С. 22 – 32.

6. Ференц Н. С. Основи літературознавства / Н. С. Ференц. – К. : Знання, 2011. – 431 с.