ЕСТЕТИЧНЕ НОВАТОРСТВО ПОЕЗІЇ 20-Х РОКІВ

 

ПОД- СЕКЦИЯ 1. Литературоведение

 

Марчак Т.А.

Викладач Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

 

ЕСТЕТИЧНЕ НОВАТОРСТВО ПОЕЗІЇ 20-Х РОКІВ


Українська література завжди була тісно пов’язана з національним буттям народу. Особливо міцніли ці зв’язки в перехідну добу, коли між старим і новим точилася боротьба не на життя, а на смерть. Йдеться про перші десятиліття ХХ століття. Тоді гостро постали проблеми гуманізму, сенсу життя людини, свободи, прогресу і справедливості. Відбувається переворот  в  естетичній свідомості й художній  культурі.

Українська література стає модерною за змістом і формою, впевнено крокує під гаслом духовного оновлення й національного відродження. Письменники, що сповідували самодостатність мистецтва, розуміючи його як естетичний феномен, прагнули піднести українську літературу до європейського рівня, через тематичне оновлення лірики та її жанрових форм, яка дивує багатством талантів, розмаїттям думок і почуттів людини. По-новому у той незвичайний час творилися високі мистецькі цінності, без яких і сьогодні немислимий духовний розвій нашого народу. Для літературного процесу 20-30-х років визначальним було мирне співіснування різних ідейно-стильових течій (романтизму, реалізму, футуризму, символізму, авангардизму, неокласицизму) і численних літературних угрупувань («Гарт», Плуг», «ВАПЛІТЕ», «Молодняк», «Ланка») з їх несхожими, часто протилежними програмними положеннями і деклараціями.

Поезія естетично освоювала досягнення митців світу, завдяки своїй мобільності, обіймаючи чільне місце в українській літературі. У 20-х роках лірика тяжіла до філософського трактування тих проблем, що мали вирішальне значення для історичної долі українського народу. Зокрема, митці порушували вічні теми свободи й неволі, життя і смерті, людини і всесвіту, особи і колективу, проте розв’язували їх по-сучасному. Зосереджували увагу на героїко-романтичному оспівуванні національної  особистості, свідомого українця. Опираючись на традиції української та європейської літератури,  в поезіях поєднується щирий ліризм з осмисленням духовної суті сучасника, інтелектуальна енергія з бароковою вигадливістю, природа трактується як невід’ємна частина гармонійного буття людини у Всесвіті.

Інтенсивно розвивається урбаністична поезія, яка в ХІХ столітті майже не культивувалася в українській літературі. Естетично окреслюється архітектура міста як символ культури, що промовляє про націю крізь віки й тисячоліття. Навіть традиційна для української поезії пейзажна лірика зазнає оновлення, набуває осмислення тема людини й природи. Розвивається також мариністична лірика, в якій тема моря не просто символізує долю людини у складних хвилях часу, стає образом світобудови, лоном усього живого.

Суспільно-духовна атмосфера епохи знайшла яскраве відображення у  творчості всіх митців, однак проблема історичного поступу народу осмислювалася ними по-різному. “Якщо В.Еллан-Блакитний проголошує  необхідність «нервів, наче з дроту, бажань, як залізобетон», а карбоване слово вважає єдино можливим і потрібним у час великих зрушень, то ніжний і тривожний  В.Сосюра змальовує визвольний похід народу в інтимно-щирих тонах, звертаючи головну увагу на почуття і переживання своїх героїв, їхню духовну сутність. Якщо особливості поезії авангардиста В.Поліщука визначаються тяжінням до технологічних новацій сучасності, то М.Драй-Хмарі притаманна традиційність. Якщо в О.Влизька домінує сонячний настрій, то у Плужника - трагічний оптимізм” [8, с. 23].

Класичною довершеністю відзначається творчість поета Василя Чумака (1901-1919), який увійшов в українську літературу єдиною збіркою “Заспів”, яка присвячена Гнатові Михайличенкові і вийшла друком у 1919 році після трагічної загибелі письменника. В.Чумак – талановитий поет-імпресіоніст, який формувався під впливом Олександра Олеся, поетичного короля сердець його покоління. Збірка пройнята космічними образами, героїзацією подвигу окремої людини й народу, адже митець вірив в ідею світової революції й відродження України як держави. У дусі модерністської поетики Чумак створив чудові художні речі, в яких зумів відбити настрої і почуття тодішнього інтелігента, котрий живе в умовах жорстоких духовних і соціальних зрушень, змальовуючи його роздвоєність, хитання й сумніви.

У поезії Чумака – біль і сльози за долю народу, прагнення для нього сонця та світлого майбутнього. Поет разом із народом: і в радості, і в боротьбі, і в нещасті. Його хвилює рабська покірність, холодна байдужість народних мас, що проявляється полум’яною любов’ю до своєї знедоленої нації пристрасним протестом проти її гноблення: “Де сонце, світ?.. Його немає, / Покрита хмарами блакить, / А люд мовчить – і ні кінця, ні краю, / І муки… муки…” [10, с. 56].

Як засвідчує Ю.Барабаш, „модернізм мав великий вплив на юного поета, оскільки він був провідним у тогочасній українській літературі. Принаймні, він був одним із чинників – поряд з класичною російською та українською літературою, поряд з народницькою українською поезією (Б.Грінченка) та російськими поетами (Герасимов, Гастєв та ін.), – які великою мірою визначали тоді літературні смаки поезії юного В.Чумака” [1, с. 192].

Василь Чумак зумів створити щось нове, своє. Коли б не передчасна смерть, то хто знає, в яку поетичну величину він би виріс. Але й те, що зроблено Чумаком у „Заспіві”, є значним внеском в українську поезію.

Період захоплення чистим мистецтвом, період невиразних настроїв, коли „нас окутали суми”, найкращий свій вияв знайшов у вірші „Дві душі”. „Дві душі” – це маленький шедевр, у якому ліро-філософський світообраз молодого поета дозволяє побачити національну філософсько-поетичну традицію в її нездійсненій повноті. Його поезія дає рідкісну можливість вичитати в ній самій поетову оригінальну теорію “філософської літератури”, розуміння власного “Я” – передусім в його буттєвих замірах: “Дві душі: одна шукає бурі, / Струн шалених на бандурі, / Срібнодзвону, блискавок поезій….” [10, с. 77]. Тут максимальна напруга почуттів − момент граничного піднесення всього єства. І водночас нерозв’язана суперечність. З висоти сприймання і осягнення слово видається безсилим, бо вступає другий голос і промовляє: “А друга… друга – блакитний спокій / Вдалині, де степ широкий, / Танки мрій тремтючих, ніжних-ніжних, / В шатах білосніжних” [10, с. 77]. Як зауважує літературознавець С.Крижанівський „і танки мрій і білосніжні шати – все це вже зустрічалося в інших авторів, але вираз „блакитний спокій”, вся ця природна інтонація свідчила, що поет говорить і по-своєму” [7, с. 23]. У вірші поет гранично загострює дуалізм думки і почуття як фактор самопізнання. У його поетичних рядках відчуваються нотки болю і розпуки, але у свідомості постійно йшла наполеглива внутрішня боротьба: “Мов шляхи-плющі переплелися, / Дві душі моїх зійшлися, / І чого я прагну: чи спокою, / Чи гучного бою?” [10, с. 77].

Ті вагання, зважаючи на бурхливу вдачу Василя Чумака, були особливі: він не сидів склавши руки, очікуючи, що ця дилема розв’яжеться сама собою, а “з геніальною проникливістю в таких точних словах, що нагадують собою поетичні формули, виразив стани душі тогочасного інтелігента, що жив в епоху величезних соціальних потрясінь і зрушень, які сколихнули до дна всю його істоту, і що весь час вагався між станом бурі і станом спокою” [4, с. 22]. Для Василя Чумака постав час вибору свого шляху в житті, адже це право кожної людини – і він обрав шлях самозреченості і безкомпромісності. Бо у молодій, палкій душі Чумака перемогло прагнення бою. Він пішов у вир боротьби і напророкував собі нелегку долю. У творі виразно звучать автобіографічні мотиви.

В дусі імпресіонізму написано вірш “Офіра”, що його Василь Еллан-Блакитний назвав “шедевром української поезії”. Водночас вірш є своєрідним поетичним кредо Чумака. Тут окреслено місце поета під час революції: писати й малювати потрібно не чорнилом, а власною кров’ю, віддаючи свій хист справі революції: “Кожну хвилю краплю крові місту; / cкло вітрин і тротуари сповнить ярим змістом”. Назва твору символічна: у християнстві “офіра” означає “жертва”. Боротьба за волю і прекрасне майбутнє вимагає жертовності власного “Я” в ім’я загального. Так учинив митець, герой твору, принісши в офіру своє життя й вірячи в поступ людства. Імпресіоністичними мазками змальовано психічний стан ліричного героя. Його всюди переслідують ведіння крапель власної крові та багряної революції, що зливаються воєдино. Сум та безнадія охоплюють героя: чи не марними є жертви? Просто в останні хвилини життя ліричний герой вірить, що “Казка. Близько. Йде...” Поезія Чумака відзначається високою вольовою напругою, енергією, бойовими закличними гаслами.

Одночасно відзначаємо, що Василь Чумак – поет глибоко національний у своїй любові до історії та сучасності України. Широкий погляд на життя, відчуття часу, громадянськість, глибина думки, поетичне одкровення, проникнення у сутність життєвих цінностей, художня повнокровність постановки вічних проблем буття – відображають, зокрема, дві поезії на одну й ту ж тему і навіть із однаковою назвою „До праці”. Перша (написана весною 1917 р.) небагато чим відрізняється від згадуваних уже закликів „до праці для рідного краю”, проголошених ще в 1913 році: “Ні, друже, ні, брате! / Доволі нам спати, / В нас сили багато – / Ми йдем працювати” [10, с. 55].

Зовсім інший тон, інший ритм поезії „До праці”, написаної восени того ж року. Ось перші дві строфи її: “Руху!.. Праці!.. Сонця!.. Сяйва!.. / Більше руху, більше сил! / Більше віри, що не зайва / Наша праця між могил! / Більше віри, що повстане / Люд яремний, люд німий, / Що настане час, настане, / Бризнуть промені в пітьмі” [10, с. 65].

Заклики до праці, як бачимо, уже доповнюються мотивом повстання і віри в перемогу. Крім того, тут зовсім інший внутрішній тон – вольовий, динамічний, зовсім інша побудова строфи: замість речень – окличні слова-гасла („Руху!.. Праці!.. Сонця!.. Сяйва!..”).

Для кристалізації творчої індивідуальності необхідний тривалий час. Було б поспішно твердити, що Чумак – це витончений поет. Талант його тільки спалахнув, але потенційні його можливості були колосальні. Вже сам факт, що дев'ятнадцятилітній юнак став одним із заспівувачів української поезії, з голосом свіжим, дзвінким і неповторним, засвідчує це: „Дитяча безпосередність ще не встигла була покинути його, а вже філософське повноліття світило в ньому”, – зауважує Д.Павличко [Цит. за: 4, с. 32].

Стверджувально можна сказати, що літературна палітра Чумака надзвичайно багата і різноманітна. Тонкий знавець поезії М.Йогансен назвав Василя Чумака одним із найсильніших художників образу. Це можна побачити в аналізованих віршах циклу „Мрійновтома”. Поет за стрімко короткий час зумів подолати чужі впливи і виробити свій стиль. Як стверджував В.Чумак, самі події постачали „новизну образів, тономентальованість, ярь фарб, динаміку ритму” [4, с. 33].

Естетичну платформу виклав також Василь Еллан-Блакитний ліричною збіркою “Удари молота і серця” (1920). Поетові імпонує імпресіоністична коротка, “рубана” фраза, ритмомелодика, що базується на мінливості темпу, прийомі умовчування,застосуванні пауз. Ліричний герой збірки гостро відчуває закостенілість мислення поневоленої людини, рутинність міщанської психології, які заважають скинути кайдани неволі. Його мовлення схвильоване, полемічне, побудоване як серія кайданів по ворогові. Метафора “удари молота” історії в такт з “ударами серця” передає світорозуміння борця за свободу: “Муром знято обрій. / Вдарте з розгону: р-раз… / Ми – тільки перші хоробрі, / Мільйон підпирає нас.” [2, с. 87].

У цей період складаються і характерні риси Елланової поетики – лаконізм, уривчастий синтаксис, динамічність, конфліктне і здебільшого діалогічне розгортання ліричної теми з боротьбою протилежних емоцій, прихильність до образів і епітетів, характерні метафоричні означення, які використовує Еллан як потужні удари в мури, в підпори твердинь старого світу. Соціальний зміст цього поєдинку, як і його кінцева перспектива, освітлена незгасним історичним оптимізмом, виявлені у Блакитного завжди чітко й піднесено. Пізнаємо з творів поета і сувору величну дійсність часів громадянської війни – в її найтиповіших виявах. Вірш “Повстання”, з його трагічним фіналом, присвячений А.Заливчому, чи не найкращий у всій спадщині поета. Багато рядків цієї поезії неначе виринають з чернігівських зошитів юнацької Елланової лірики; тут і “сивий морок”, “білий ранок опалево плакав”, і “ридання рояля”, – але зараз усі ці образи служать контрастним тлом до деталей іншого походження – татакання кулемета, тремтіння мотора панцерника, заціпленого в мертвій руці нагана, червоно-чорної рани героя. І наприкінці знову вступають у дію ніжні, наче стомлені, образи, сповнюються новим трагічним змістом – жалоби, смутку, роздуму над смертю борців: усе вкриває туман, лягає і так м'яко-м'яко тане сніг. А потім: „Хтось вночі заломить у смертельній тузі руки... / Наче хвиля, защемить печаль, / Жалобні Шопена звуки / Розіллє ридаючи рояль” [2, с. 76].

В.Блакитний умів вкладати у свої вірші глибокі й щирі емоції переконаної людини, і завдяки цьому його твори дихали справжнім чаром поезії. Від вірша „Вперед” до поезії “Творче «вірую»” (1923), в якому ідея слова-зброї втілена в найнаочніші, сказати б, образи: “Стиснемо слова в кулак, в набій слова вженем…” [2, с. 109], сформульовано погляди поета на суспільне призначення поезії, на роль художнього слова у боротьбі за волю і правду народу. „В цьому крилася причина внутрішніх конфліктів революційного романтизму, що не минула В. Еллана, який мусив змиритися з „романтикою буднів”. Однак його лірика не втрачала вольових імперативів, чим наближалася до неоромантизму Лесі Українки” [5, с. 194].

Прикметно, що більшість міркувань літературознавців Ю.Коваліва, С.Крижанівського, С.Павличко, Р.Мовчан, про Еллана-Блакитного загалом відображають його модерністські погляди на сутність мистецтва, специфічні особливості та функції слова у новітній час, процес творчості, активізації суб’єктивного начала у літературних текстах.

„Водночас естетична концепція поета виявляла свої відмінності, у тому що надто переймалася моральними настановами суворого ригоризму й аскетизму, що надавали імпресіоністичній тональності гострих, кутастих форм, виповнювали пасіонарним змістом: „За життя розплата тільки кровʼю, / Тільки смертю переможеш смерть…” Вже сучасники помічали в його лаконічному віршуванні намагання подолати емоційно-почуттєвий компонент, притаманний українській ментальності й літературі, або, як писав М. Хвильовий, „розхлябану” психіку, перебороти кардіоцентричну стихію, оті „серця перебої” задля раціонально цілеспрямованого чину. Такий визначальний мотив лірики „буряного поета революційного наступу” та „пуританської суворості” з постійним загостренням так і не розвʼязаної конфліктної динаміки вольового протистояння сердечному «розмагніченню»” [5, с. 194].

 В. Еллан (Блакитний) дійсно схильний до апології вольових імперативів та суворого аскетизму з рисами жорстокої ригористичної моралі задля ідей, що врешті-решт виявилися ілюзорними. Його ліричний персонаж неможливий поза міфом тодішньої ідеології, він, як і народницький герой виконує роль свідомої жертви, нігіліста щодо духовних цінностей, які, нібито розмагнічують його єство, і в поезії “Після Крейцерової сонати” автор підкреслює: „Нам треба нервів, наче з дроту, / Бажань, як залізобетон, / Нам треба буряного льоту, – / Грими ж, фанфар мідяний тон! / Десь там самотня віоліна / Тужливо журиться в імлі… / Не зупиняться! Хай загине! / Йдемо! Під марші. По землі!” [2, с. 74]. Василь Еллан-Блакитний прагнув своїми творами утвердити в свідомості людей високі, моральні чесноти, почуття оптимізму і волі до утвердження добра й справедливості на землі.

Інтенсивно розвивалася символістська стильова течія. Її репрезентували брати Павло і Яків Савченки, Дмитро Загул, Володимир Кобилянський, Олекса Слісаренко. Основним тропом був символ – стійка метафора. В українській літературі саме символ став принципом узагальнення; його призначення – відкрити сутність світу ідей і мрій. Образи-символи натякають на приховану, містичну сутність явищ. Поети-символісти збагатили лірику розмаїттям рефлексій, навіювань, інтуїтивних здогадів, гри на багатозначності слова. Олександр Білецький вважав, що  український символ розширив обшир поезії, підніс на новий щабель техніку віршування.

Микола Зеров назвав “зорею плеяди” Якова Савченка, автора збірок “Поезії” (1918), “Земля” (1921). Естетична концепція дійсності Якова Савченка ірреальна: за світом  явищ, які людина бачить, ховається справжній світ, невідомий і таємничий. Покликання поета – збагнути його та відкрити читачам. Савчинкове Невідоме нагадує античний Фатум: людина безсила перед невідомим, віддана на поталу космічним силам, але їй дано передчуття, внутрішній голос. Лірика Савченка відбивала тривожні настрої мас, адже Україна у вирі революції та громадянської війни. Поетові вона здається пустелею, а тому він хоче пробудити її “криком труб”, “бряжчанням арф”.

Трагізм доби особливо виразно передано в поезії “Христос отаву косить”, яка перегукується із “Скорбною матір’ю” П.Тичини. У Савченка біблійний сюжет відтінює трагічну долю України. До селянина приходить Христос і допомагає йому косити, прагнучи замінити полеглого у бою сина. Цей образ символізує найвищу правду народу, який жертовно бореться за свободу.

Українські символісти розширили зображально-виражальні можливості мистецтва слова. В їхній ліриці слово було не стільки поняттям, що безпосередньо називало річ, скільки образом, який викликав певні асоціації, бентежив своєю багатозначністю та прихованим змістом.

Європеїзували українську лірику й футуристи. Основлюючи її виражальні засоби, вони прагнули “випустити слова на волю”, звільнити вірш від збігів і фраз та віршованого рядка, щедро творили нові слова. Замість впровадженої романтики символістами та імпресіоністами евфонії, вони вводили в поезію дисонанси, застосовували вільні асоціації, деформацію, зближення предметів і явищ, елементарний синтаксис, щоб передати ритми нової доби. Метр українського футуризму Михаль Семенко створив алогічну мову, надмірно вживав приголосні, намагаючись передати хаос індустріального міста. Класичним зразком урбаністичної поезії є вірш “Місто” в якому форма переважає над змістом. На думку автора, вірші народжуються зі звуків і слів, а не з думок і почуттів. Автор вдається до нагнітання голосів, фарб, до асоціацій за уподібненням, використовував прийоми повторів, градації образів, нагнітання асонансних звуків, передаючи урбаністичний пейзаж (рух автомобілів та локомотивів, задимлених міст). “Візники – люди / трамваї – люди / автомобілі / бігорух рухобіги…”, “диму сталь / палять / пах / пахка / пахітоска / дим синій / чорний дим” [9, c. 122]. У цю симфонію вирування життя в місті доносяться звуки колискової пісні: “berceuse кару / селі / елі / лілі/ пути велетні„ [9, c. 122]. Щоб передвти величну картину індустріалізованого міста мистець творив неологізми, що мають в основі спільний корінь (бігорух, рухобіги, рухливобіги). Поет був найпослідовнішим митцем футуристом, невгамовним руйнівником класичних форм вірша і поетики.

Поезія 20-х років ХХ століття характеризується модерними художніми стильовими течіями й напрямками, новаторськими засобами змалювання духовного світу людини. Оновилася проблематика й жанровий репертуар лірики, застосовувалися як традиційні прийоми моделювання життя, так і новітні, авангардні, що синтезувалися в неперехідні явища культури.

Література:

  1. Барабаш Ю. Пісня на світанку (Про творчість українського поета В.Чумака). / Юрій Барабаш  // Вітчизна. – 1965. – № 10. – С. 187-199.
  2. Василь Еллан (Блакитний) Твори: У 2 т. / Василь Еллан (Блакитний) / – К.: Художня література, 1958. – Т. 1. – 301 с.
  3. Дем’янівська Л.С. Символізм як один з напрямків української літератури. / Л.С. Дем’янівська // Українська мова і література  в школі. – 1992. – № 9-10. – С. 25-28.
  4. Ільєнко Іван. Піднятий на злеті. // Чумак В.Г. Червоний заспів: Поезії. Оповідання і нариси. Ст. та рец. Засідання дитячого гуртка “Музо, геть”, п’єса-шарж. Автобіогр. матеріали. Спогади про поета / Упоряд., авт. передм. та прим. І.О.Ільєнко. – К.: Дніпро, 1991. – С. 3-43.
  5. Ковалів Ю.І. Полісемантика “Розстріляного відродження” з обірваною перспективою. / Ю.І. Ковалів.  – К.: “МП Леся”, 2009. – 504 с.
  6. Крижанівський С. Василь Чумак. / С. Крижанівський // Слово і час. – 1991. – № 1. – С. 18-23.
  7. Матеріали до вивчення української літератури: У 5 т. / Упоряд. Іщук А.О., Сіренко П.М. – К.: Рад. школа, 1963. – Т. V. Кн. І. – С. 226-265.
  8. Насмінчук Г.Й. Ідейно-естетичні шукання в українській радянській літературі 20-х – початку 30-х років. / Г.Й. Насмінчук  // Українська мова та література  в школі. – 1991. – № 4. – С. 22-28.
  9. Слабошпицький М. Футуристи. Літературні війни. / Слабошпицький, Михайло // Веньямін літературної сім’ї / – К.: Ярославів Вал, 2008. – 288 с. іл.
  10. Чумак В. Червоний заспів: Поезії. Оповідання і нариси. Ст. та рец. Засідання дитячого гуртка “Музо, геть”, п’єса-шарж. Автобіогр. матеріали. Спогади про поета / Упоряд., авт. передм. та прим. І.О.Ільєнко. – К.: Дніпро, 1991. – 364 с.