НАУКОВО-БОГОСЛОВСЬКА СПАДЩИНА ВОЛОДИМИРА СОЛОВЙОВА В КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ОСНОВ УНІЙНОГО РУХУ

 

ПОД- СЕКЦИЯ 6. История России. 

Безпалько У.І.

аспірант кафедри стародавньої та середньовічної історії

Тернопільського національного педагогічного університету

імені В.Гнатюка

 

НАУКОВО-БОГОСЛОВСЬКА СПАДЩИНА ВОЛОДИМИРА СОЛОВЙОВА В КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ОСНОВ УНІЙНОГО РУХУ


Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в умовах загострення міжнародної обстановки, що виявлялися у назріванні воєнного конфлікту та стрімкій поляризації геополітичного простору, розгортанні національно-визвольних рухів й популяризації соціалістичних ідей в Європі та Російській імперії, – актуалізувалося питання відновлення російсько-ватиканських дипломатичних взаємин і, відповідно, розгортання унійних ініціатив на східних теренах християнства. Сприятливими для налагодження взаємодії були й тенденції світового суспільно-культурного розвитку, зокрема переоцінка духовних пріоритетів, зростання інтересу до міжконфесійного діалогу, а також євроцентричні зацікавлення провідної частини російської національної еліти, спроби подолання ментального ізоляціонізму російського суспільства на користь ширшого поліструктурного сприйняття зовнішнього світу.

Одним із найвидатніших апологетів християнської єдності в Російській імперії зазначеного періоду став богослов і філософ Володимир Соловйов (1853–1900). Безсумнівно, ця особистість стала однією із ключових постатей російського «духовного відродження» початку XX століття. У своїх працях, котрі широко популяризувались в інтелектуальних колах, він пропагував ідеї православно-католицького поєднання, не відкидаючи морального та світського авторитету інституту папства. Так чи інакше, його наукова діяльність давала відповіді на ті етичні й світоглядні запити, котрі продукувалися прогресивними верствами російського суспільства, зневіреного в традиційних устоях канонічного православ’я й імперського самодержавства, ідеологічною основою котрого слугувало перше. Всі ці чинники, тісно переплітаючись, створювали канву для формування нової моделі російсько-ватиканських взаємин, як у державно-політичних вимірах, так і в ширшому, світоглядноустановчому контексті.

Основним завданням, на вирішення котрого були переважно спрямовані творчі зусилля В. Соловйова, був пошук шляхів та можливостей досягнення церковного поєднання, осьовим важелем якого вбачалося російське – «очищене» – православ’я, як синтеза апостольської традиції першого та другого Риму. Хоча в останній період свого життя В. Соловйов і втратив надію на здійснення своїх екуменічних сподівань, історичні факти, вивчені ним, і зроблені на цій основі висновки не тільки не втратили свого значення, але й отримали ще більшу актуальність у сучасних умовах, особливо після набутого світовою християнською спільнотою екуменічного досвіду Другого Ватиканського Собору та взаємного зняття анафем Римом і Константинополем.

На жаль, суспільно-політичні умови в Російській імперії наприкінці ХІХ ст., – зокрема, відсутність елементарних громадянських свобод, засилля імперського тотального контролю над будь якими проявами суспільної активності, жорстке цензурування наукової та публіцистичної продукції, – не давали можливості вченому вільно займатися обраною для себе сферою науково-богословських зацікавлень. В. Соловйов неодноразово вказував на ці прикрі тенденції у листуванні з широким колом друзів та колег-науковців [1, 2, 3]. «Суперечливі питання між Східною і Західною церквами я вивчав упродовж восьми років по першоджерелах, тобто по актах Соборів і по творах древніх церковних письменників та вчителів церкви. Але! результати мого вивчення я міг до цих пір викладати тільки уривками і то, головним чином, у закордонних виданнях,важко доступних в Росії» [4, с. 450].

Серед ґрунтовної наукової спадщини В. С. Соловйова, присвяченої екуменічній проблематиці, варто виділити, зокрема, такі праці як «Догматичний розвиток Церкви у зв’язку з питанням про об'єднання церков» [4, с. 103–171] та «Росія і Вселенська Церква» [5]. Концептуальне бачення загальних засад церковного об'єднання викладено вченим у книзі «Великий спір і християнська політика» [4, с. 37–88]. Численне листування, статті, брошури, видані після смерті В. Соловйова зарубіжними дослідниками його творчості, допомагають з’ясувати загальну картину екуменічних поглядів та ідей видатного російського богослова.

Аналізуючи здобутки екуменічної думки В. Соловйова, варто, перш за все, зазначити, що в центрі всіх його теоретичних викладок і концепцій лежала теза про онтологічну (основану на догматі боголюдськості) єдність східних та західних християн в єдиній, вселенській та апостольській Церкві. Відстоюючи взаємну рівність Східної та Західної церков, та їхню потребу у єдності через взаємодоповнення, В. Соловйов у той же час виступав різким критиком латинізації та прозелітичних методів політики Святого Престолу, як вияву месіанських амбіцій. В. Соловйов наполягав на необхідності продуктивного діалогу Сходу та Заходу, заснованого на принципах конструктивізму, толерантності та взаємоповаги. Споглядальний, медитативний дух Східної Церкви, на думку В. Соловйова, потребував доповнення у сфері методичного, раціонального втілення живої християнської практики, притаманного Західній Церкві, як інституції, глибоко інтегрованій у всі суспільно-політичні, економічні та культурні процеси світового геопростору (за частковим винятком його східних теренів) [5].

В. Соловйов піддавав жорсткій ревізії популярні в певних елітарних колах російського суспільства ідеї про «богообраність» російського народу, ексклюзивістські амбіції православ’я і т. п. Він заперечував історичну правомірність подібних концептів, апелюючи натомість до витоків так званого «народного» православ’я – симпліфікованого, проте позбавленого войовничої налаштованості інтелектуалів, для котрих, на погляд В. Соловйова, було недоступним саме визначення істинної сутності східного християнського духу. В. Соловйов писав: «Ці труднощі не існують для людей з народу, котрі дійсно православні по чистій совісті і в простоті серця.  …вони вам скажуть, що бути православним, це значить бути охрещеним, носити на грудях хрест чи яку-небудь святу ікону, поклонятися Христу, молитися Пречистій Діві і всім святим… Ось істинне православ’я російського народу, так само, які наше» [5].

Безперечно, одним із ключових питань екуменічного вчення, актуальність якого не втрачена і в сьогоденні, є проблема примату папської влади і ставлення до неї Східної церкви. Слід розуміти, що ставлення В. Соловйова до Римського Престолу характеризувалося глибоким пієтетом, як до «чудотворної ікони світового християнства» [4, с. 259]. Залишаючись практикуючим членом православної церкви (перехід у католицизм відбувся у 1898 р. – значно пізніше за формування теоретичних засад екуменічного вчення В. Соловйова), богослов, тим не менше, визнавав за Святим Престолом право апостольської спадкоємності і вказував на незаперечний моральний авторитет папства. В той же час, В. Соловйов на всіх етапах творчості вкрай критично ставився до «папізму», поняття якого трактував як практичні зловживання та перекручення папської ідеї, котрі накопичилися в історії Апостольського Престолу, особливо за період середньовіччя.

Проте вчений чітко розмежовував поняття «папства» і «папізму». Щодо цього він писав І. С. Аксакову: «Мені здається, ви дивитесь тільки на папізм, а я дивлюсь перш за все на великий, святий і вічний Рим, основну і невід’ємну частину вселенської Церкви» [2, с. 84]. При цьому він підкреслював, що папська влада є не кінцевою метою, а тільки засобом реалізації екуменічного вчення: «Необхідність об’єднавчого центру (centrum unitatis) і апостольської першості в земній церкві витікає не з вічної і безумовної сутності церкви, а зумовлена її тимчасовим станом, як церкви войовничої. Звідси зрозуміло, що переваги центральної духовної влади не можуть поширюватися на вічні основи церкви, коли справа торкається одкровень та істин християнства…». Папська влада «може давати Римському єпископу лише переваги верховного управління земними справами церкви для кращого спрямування суспільних та приватних сил на потреби справи Божої в кожен конкретний час» [4, с. 58–59].

У своїй екуменічній творчості В. Соловйов розвивав тезу про канонічну спорідненість ідей папства та соборності, заперечення якої становило один із ключових дискусійних моментів у справі міжцерковного діалогу. На погляд В. Соловйова, для подібних дискусій взагалі не існувало підстав, оскільки Західна і Східна церкви навзаєм визнавали канонічність постанов та рішень семи Вселенських соборів, а після церковного розколу у 1054 р. питання про вселенськість соборних ухвал певних церковних зібрань знімалося автоматично, оскільки канонічної єдності церкви не існувало. Окрім того, В. Соловйов відзначав, що на практиці соборне начало в Західній церкві завжди проявлялося значно активніше, аніж у Східній. Принцип папського єдиновладдя жодним чином не заважав папам діяти соборно [4, с. 204–205].

Окрім того, В. Соловйов однозначно стверджував, що «між владою папи як спадкоємця св. Петра, і його адміністративною владою західного патріарха існує відмінність, котра гарантує автономію Східної Церкви, без чого об'єднання було б неможливим» [4, с. 439]. Хоча на сьогоднішній день це положення можна назвати екуменічною аксіомою, варто пам’ятати, що на кінець ХІХ ст. подібні ідеї були по-справжньому революційними.

Таким чином, В. Соловйов у своїх творах, епістолярній спадщині тощо насправді одним із перших заговорив про створення абсолютно нової християнської культури, заснованої на порозумінні, рівності та історичній традиції апостольської єдності християнства. Його науково-богословський  доробок став ґрунтовним теоретичним базисом для подальшого розвитку унійного руху у ХХ ст.

Список використаних джерел:

  1. Письма Владиміра Сергҍевича Соловьева. / Под редакцией Э.Л. Радлова. – Том І. С.-Пб.: Общественная польза, 1908. – 289 с.
  2. Письма Владиміра Сергҍевича Соловьева. Том ІІ. Под редакцией Э.Л. Радлова. С.-Пб.: Общественная польза, 1909. – 374 с.
  3. Письма Владиміра Сергҍевича Соловьева. Том ІІІ. Под редакцией Э.Л. Радлова. С.-Пб.: Общественная польза, 1911. – 346 с.
  4. Соловьев В. С. О христианском единстве/Собрание сочинений В.С.Соловьева. – Брюссель: Издательство «Жизнь с Богом», 1967.. – 489 с.
  5. Соловьев В.С. Россия и Вселенская Церковь. Перевод с французского Г.А.Рачинского. Париж, 1889. – Режим доступу до ресурсу: http://www.vehi.net/soloviev/vselcerk/index.html#_ftn1