МЕТОДОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА

 

ПОД- СЕКЦИЯ 30. Теория и история государства и права.

 

Добробог Л.М.

                   Дніпропетровський державний університет

                         внутрішніх справ, кандидат історичних наук,

                            доцент, начальник докторантури та ад’юнктури

 

МЕТОДОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА


До недавнього часу питання екології вважалося другорядним і держави не розрізняли відповідний напрям своєї діяльності. Лише в другій половині ХХ століття в теорії держави і права правознавці почали виокремлювати  екологічну функцію держави - діяльність в сфері раціонального використання і охорони навколишнього природного середовища, підтримання екологічної рівноваги, забезпечення екологічної безпеки, збереження генофонду. Щодо України, то вона актуалізувала це питання після відповідної екологічної катастрофи, - аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

Загалом, екологічні проблеми сучасності викликають необхідність при провадженні внутрішньої та зовнішньої діяльності держав загалом і України зокрема врахування саме екологічних наслідків і ступінь ризиків. Екологічна безпека стає ключовим фактором визначення прийнятності тих чи інших економічних рішень, ефективності роботи органів державної влади.

Зауважимо, початок ХХІ століття (згадаємо нещодавні події на атомній електростанції Fukushima Daini в Японії), черговий раз актуалізував питання екологічної безпеки, підтвердивши, що економічний розвиток не повинен суперечити екологічній ситуації. Взаємопов’язаність економіки та екології дозволяє визначити такий принцип: «економічно вигідно тільки те, що екологічно безпечно».

У зв’язку з зазначеним вище особливого положення набуло екологічне право як комплексна галузь права, що поєднує сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини в сфері охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів з метою забезпечення якості довкілля в інтересах сьогодення та майбутніх поколінь. Однак, доводиться констатувати, що питання методології екологічного права залишається майже недослідженим.

Окремі аспекти питання, що розглядається досліджували такі правники як В. Андрейцев (право екологічної безпеки), А.Ю. Олійник (основи екологічного права), О. Данільян, О. Дзьобань (екологія як складова національної безпеки України), О. Заржицький (екологічна політика), А. Качинський (екологічна безпека України), Л. Наливайко (екологічна функція держави), М. Панов (екологія як складова національної безпеки України), Г. Хміль (екологічна безпека України), Ю. Шемшученко (правові проблеми екології) та ін. Однак, питання методології екологічного права потребує комплексного дослідження. Адже, незаперечним є те, що підтримання екологічної рівноваги, забезпечення екологічної безпеки, збереження генофонду, зміна пріоритетів в діяльності державних органів та громадських організацій в аспекті охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів можуть привести до очікуваного результату лише за умови їх належного наукового забезпечення. В свою чергу, соціальна цінність та ефективність наукових розробок екологічного права значною мірою визначаються їх методологічною обґрунтованістю.

Непослідовність та недосконалість законодавчого регулювання екологічних відносин в Україні є закономірним наслідком того, що немає чітко окреслених і науково виважених методологічних засад їх дослідження. Між тим, зміни структури та характеру суспільних відносин в нашій державі, що пов’язані з визначенням ст. 16 Основного закону України як обов’язку держави «забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу», зумовлюють необхідність вироблення якісно нового методологічного підходу до врегулювання цих суспільних відносин.

Таким чином, можна стверджувати, що питання методологічних засад екологічного права набуває особливої актуальності та потребує негайного вирішення. Адже, наука здобуває об’єктивні знання про явища та процеси тоді, коли має належну методологічну основу.

Щоб краще зрозуміти суть пануючої на сьогодні методологічної парадигми, розглянемо ґенезу самої методології. Загалом, постановку проблеми можливості пізнання можна віднести до часів Зенона, який завдяки своїм апоріям вказав на протиріччя в логічно зроблених висновках основних понять, якими оперувала антична наука.

Відомий філософ Протагор (480-410 рр. до н.е.) стверджував, що людина є мірою всіх речей: існуючих, що вони існують, неіснуючих, що вони не існують. «Про будь-яку річ є дві думки, протилежні одна одній» стверджував він. І можна з успіхом відстоювати будь-яку з цих думок. Й, відповідно, критерієм мірою істинності думки слід вважати інтереси конкретної людини чи суспільства. «Якою мені вважається річ, такою вона для мене і є, а якою тобі, такою ж вона, в свою чергу, є для тебе. Так, оскільки на вітру одному холодно, а другому ні, не можна сказати, що вітер сам по собі холодний чи ні, але для мерзнущої особи він холодний, а для немерзнущої ні» [1, с. 41].

Не можна не згадати й філософське вчення відомого давньогрецького філософа Платона (427-347 рр. до н.е.). Платон, як відомо, розрізняв світ ідей та світ речей. Первинним «істино існуючим» Платон називав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих сутностей – ідей. Саме тому, за Платоном, для встановлення істини слід вивчати світ ідей, а не світ речей.

Середньовіччя, як відомо, пов’язане (зокрема, в Європі) з виходом на перший план церковної влади. Смисл людського існування, з точки зору теоретиків християнства, полягає не в пізнанні і перетворенні природи й суспільства, а в поєднанні з Богом в так званому «божому царстві» [1, с. 61]. Трансцендентність і неосяжність бога, конечність і гріховність людини – ці установки християнської філософії зняли питання необхідності розроблення методології в той час.

XVIII ст. в Західній Європі характеризується інтенсивним розвитком буржуазних відносин. Потреби капіталістичного виробництва докорінним чином змінили відношення людей до науки, до мети і значення людського пізнання. Наука і розум починають розглядатися як корисні інструменти пізнання і удосконалення світу. Цей період можна вважати розквітом методологічної науки. Адже, саме тоді набуває актуальності механістичний підхід до світоустрою. Кожна частинка, як елемент, цього механізму виконує свою функцію. Пізнавши такі частинки можна пізнати сам механізм, світ. Тому основна проблема: вироблення способів пізнання – удосконалення методології.

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою. Головні свої зусилля Бекон спрямовував на пошук методу наукового пізнання. Цій проблемі присвячена праця «Новий Органон», яку він протиставив старому «органону» (методу) Аристотеля. Розвитку науки, на думку Бекона, перешкоджають схоластика з її догматизованим Аристотелем і різноманітні забобони, ухили розуму («ідоли», «привиди»), які, подібно до викривленого дзеркала, спотворюють справжній стан речей.

Якщо в Англії філософія Нового часу розвивалася у формі емпіризму, то на континенті вона постала у формі раціоналізму. Засновником раціоналістичної течії, як і європейської філософії Нового часу загалом, є французький мислитель Декарт. Саме він заклав засади раціоналізму не просто як гносеологічної течії, де раціоналізм протилежний емпіризму, а раціоналізму як універсального світогляду, протилежного ірраціоналізму.

Саме пошук методу наукового пізнання Декарт вважав одним з найважливіших завдань філософії. У своїх працях він намагався вивести основні правила цього методу, взявши за основу принципи побудови математичного знання.

Подібний підхід до розуміння навколишнього світу і науки зберігся й в наш час. Однак, він не відповідає вимогам сучасності, новим здобуткам науки. Методологічна парадигма, сформована за радянських часів заважає юриспруденції розвиватися, настав час, як сказав би відомий американський мислитель Томас Кун, наукової революції.

Загалом, питання методології є досить складним ще й через невизначеність самого поняття «методологія». Багато зарубіжних дослідників не розмежовують методологію та методи дослідження. Вітчизняна наукова традиція розглядає вказане поняття як вчення про методи пізнання дійсності або як систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження. Найчастіше методологію визначають як «концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища» [2, с. 56].

Методологія – складне багатогранне явище, яке охоплює не лише систему методів чи вчень про ці методи. До цієї системи належать, перш за все, методологічні принципи, вихідні засадничі ідеї, відповідно до яких має здійснюватися вибір підходів і методів пізнання. Одразу зауважимо, що при дослідженні проблематики різних наук використовуються різні методологічні засади (при цьому методи дослідження залишаються ідентичними). Слід зазначити, що наприклад, Райнгольд Циппеліус у праці «Юридична методологія» не розглядає такі звичні для вітчизняної методології категорії і поняття як діалектика, методи аналізу і синтезу тощо. Більш того про них немає навіть згадки. Автор розглядає поняття права, побудову і взаємозв’язок норм права, тлумачення останніх та ін. Саме в цьому випадку Р. Циппеліус з’ясовує загальні засади дослідження права. Тому, як бачимо, перед тим як досліджувати будь-який елемент державно-правової дійсності необхідно, перш за все визначити засади дослідження, інакше – методологічні принципи. Так, розуміння права в різних правових сім’ях неоднакове. А відтак, різними є і розуміння правовідносин, норм права, процесу застосування (реалізації) норм права, правової культури і т.д.

Нам імпонує твердження А. Кучука про те, що до структури методології входять підходи і методи. Так, наприклад, такі звичні для нас поняття як «діалектичний метод», «порівняльний метод», «і сторичний метод», «системний мето» тощо є неправильними. Оскільки все зазначене – це методологічні підходи. Методами ж є логічні методи (операції) – аналіз, синтез, абстрагування, дедукція, індукція тощо. Адже, логічно, що вказані логічні операції застосовуються і при діалектичному, і при історичному, і при системному підходах [4, с. 48].

Таким чином, перед тим як перейти до розгляду підходів і методів дослідження, зауважимо, при вирішенні проблематики екологічного права необхідно враховувати такі вихідні положення:

1. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3 Конституції України).

2. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави (ст. 16 Конституції України).

3. Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50 Конституції України).

4. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена (ст. 50 Конституції України).

5. Виключно законами України визначаються засади регулювання екологічної безпеки (ст. 92 Конституції України) [5].

Щодо інших складових методології, то, в першу чергу, при дослідженні проблематики екологічного права слід виходити з об’єктивного підходу, який вимагає необхідності розгляду конкретних явищ у всій багатогранності, складності та суперечливості, виходячи із сукупності позитивних і негативних моментів незалежно від їх суб’єктивного сприйняття та оцінки, виявлення тенденцій та закономірностей функціонування екологічних відносин.

Чільне місце у процесі пізнання проблематики, що досліджується належить діалектичному підходу. Діалектика як метод пізнання природи, суспільства і мислення, розглянута в єдності з логікою і теорією пізнання, є фундаментальним науковим принципом дослідження багатопланової і суперечної дійсності в усіх її проявах [2, с. 58]. Цей підхід полягає у вивченні явищ суспільного буття, враховуючи загальні закономірні зв’язки розвитку суспільства, держави й природи. Стосовно екологічного права це означає його вивчення як явища, яке, по-перше, визначається умовами життя та розвитку суспільства, по-друге, пов’язане з іншими явищами суспільного та державного життя, пронизує сферу економічних, культурних, політичних та інших видів суспільних відносин, по-третє, зазнає постійних змін, розвивається.

В останній час пануючій донедавна підхід до управління суспільними процесами, що базувався на лінійних уявленнях про функціонування систем суспільства, піддається критиці. Особлива увага приділяється синергетичному підходу [6, с. 23]. Екологія не є закритою сферою. На стан екологічної ситуації значно впливають і економічні, і політичні, й ідеологічні чинники. Синергетика, яка є складовою сучасної наукової парадигми, зумовлює необхідність багатостороннього та функціонального опису екологічних відносин, як функціонування складної динамічної системи.

Будь-яке наукове пізнання явищ державно-правової дійсності буде неповним коли дослідник не дотримується історичного підходу при розв’язанні поставленої проблеми. Цей підхід зобов’язує з’ясувати процеси виникнення, становлення та розвитку явищ та процесів, врахувати конкретне історичне середовище, в якому відбувалося їх формування, встановити етапи розвитку тощо. А це, в свою чергу, допомагає правильно зрозуміти сутність категорії, що розглядається, виявити загальні закономірності, що їй притаманні.

Перш ніж вивчати сучасний стан екологічного права, необхідно вивчити його генезис. Саме завдяки історичному підходу можна з’ясувати, коли виникає такий напрямок діяльності держави як охорона навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів, встановити його призначення на різних етапах суспільного розвитку, внаслідок чого і яким чином він змінювався. Вказаний підхід дає змогу дослідити виникнення, та розвиток екологічних відносин взагалі та екологічних правових відносин зокрема, вияснити, чим була викликана необхідність змін в сфері охорони навколишнього природного середовища, що відбулися й відбуваються в Україні.

Зважаючи на вихідні засади загальної теорії систем, необхідно «будь-який об’єкт розглядати як такий, що відповідає вимогам системності, а саме: містить взаємопов’язані та такі, що взаємодіють, структурні елементи (розвинену структуру), має відносну незалежність порівняно з іншими соціальними об’єктами (розвинену організацію), внутрішню цілісність (розвинене ядро системи) тощо» [7, с. 26]. Тому велику роль при дослідженні проблематики екологічного права відіграє системний підхід.

Близьким до системного є структурно-функціональний підхід, який полягає у «виділенні в системних об’єктах структурних елементів (компонентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі (функцій) у системі. Елементи і зв’язки між ними створюють структуру системи» [2, с. 61]. При цьому кожний з елементів має свою функціональну спрямованість.

Застосування формально-догматичного (юридико-технічного) методу при дослідженні екологічного права передбачає вивчення його як явища правової дійсності у «чистому вигляді», що існує незалежно від інших видів суспільних явищ, поза сферою економіки, політики тощо. Цей метод припускає формальне вивчення екологічного права й полягає у аналізі чинного законодавства з питань охорони навколишнього природного середовища, а також практики його застосування, у виявленні зовнішнього аспекту цього явища правової дійсності без проникнення у внутрішні зв’язки.

Одне з основних місць в методології посідає така категорія як «метод», що є її вихідною, базовою категорією. Загалом, під методом наукового пізнання розуміють сукупність логічних прийомів і конкретних засобів пізнання певних явищ і процесів.

Загалом, будь-яке наукове дослідження не здійснюється без використання таких методів як абстрагування, аналізу та синтезу, дедукції та індукції.

Абстрагування є одним з основних методів теоретичних досліджень, що полягає у «відході від несуттєвих властивостей, зв’язків, відношень предметів і в одночасному виділенні, фіксуванні однієї чи кількох найважливіших рис, які особливо цікавлять дослідника» [2, с. 70]. Процес визначення понять не може відбуватися без застосування методу абстрагування; саме поняття – це результат абстрагування. Тому вказаний прийом відіграє значну роль в процесі дослідження екологічного права.

Процес абстрагування нерозривно пов’язаний з такими методами дослідження як аналіз і синтез. Слід мати на увазі, що аналіз – це спосіб наукового дослідження при якому явище розчленовується на складові частини. Синтез – протилежний аналізу спосіб, що полягає в дослідженні явища в цілому, на основі об’єднання зв’язаних один з одним елементів у єдине ціле. Формулювання висновків та понять, виокремлення ознак того чи іншого елементу системи екологічних відносин, виділення напрямів правової думки щодо охорони навколишнього природного середовища та встановлення невирішених, проблемних питань – все це допомагають з’ясувати вказані методи.

Щодо дедуктивного та індуктивного методів, то «дедуктивною називають таку розумову конструкцію, в якій висновок щодо якогось елементу множини робиться на підставі знання загальних властивостей всієї множини. ...Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу в цілому» [2, с. 71]. Щодо предмету дослідження застосування цих методів полягало у використанні загальних наукових положень теорії систем, суспільної та державної діяльності для вирішення питань екологічного права тощо.

Наголосимо на тому, що методологія не пов’язана з науковою новизною. Так, наприклад, Н. Коперник, Д. Мендєлєєв використовували ті ж методи, що і їх попередники, однак, отримали якісно нові результати. Методи пізнання – доволі стала категорія. Тому новизна дослідження визначається не методологією дослідження, а гіпотезами, інтуїтивними відчуттями тощо. Можливо, тому в деяких дисертаційних дослідженнях, що проводяться в Росії, у вступі зазначається такий підрозділ як «Гіпотеза дослідження» [8, с. 9]. Методи можуть бути засобом доказування гіпотези, однак, без гіпотези, положення якої виходять за межі існуючої наукової парадигми здобути нові наукові результати практично неможливо. Дуже влучними є такі слова Л. Шестова: «Наука корисна – суперечки немає, але істин у неї немає й ніколи не буде. Вона навіть не може знати, що таке істина, і нагромаджує лише загальнообов’язкові судження. Тим часом, очевидно, існують і завжди існували ненаукові прийоми відшукання істини, які й призводили, якщо не до самого пізнання, то до його передодня, але ми так опорочили їх сучасними методологіями, що не сміємо й думати про них серйозно. Якщо закоханий вирішує, що його кохана прекрасніша за всіх жінок у світі й вартує того, щоб віддати за неї життя; якщо, скривджений стверджує, що його кривдник найнижча людина й заслуговує катування й страти; якщо самозваний Колумб переконує себе, що Америка, яка мариться йому, – єдиний предмет, вартий уваги, – хто скаже цим людям, що їхні судження, ніким крім них не поділювані, не мають права називатися щирими? Або, точніше, сказати їм скажуть, але кому вони повірять?» [9, с. 171].

Сучасна наука не може не враховувати одиничних фактів, які виходять за межі сформованої парадигми. Слід пам’ятати слова вже згадуваного нами Л. Шестова: «Якби всі люди були сліпими й тільки один з них на хвилину прозрів і побачив би красу й пишноту Божого миру, наука не могла б зважати на його показання. А тим часом свідчення одного зрячого значать більше, ніж показання мільйона сліпих» [9, с. 70].

Останні здобутки науки підтверджують цей тезис. Згадаємо для прикладу положення теорії самоорганізації (синергетики), зокрема, про важливість випадковості. «Випадковість (хаос на мікрорівні) – конструктивний початок, бо являє собою причину, ініціюючий фактор для виходу системи на один з власних, природних напрямів її еволюції, на один з аттракторів еволюції» – вказує О.Н Князева [6, с. 29].

Таким чином, нерозробленість деяких питань екологічного права, суперечливість інших вказує на те, що аналіз цього державно-правового ще немає достатньо повного і всебічного висвітлення й потребує ретельного комплексного дослідження, яке має проводитись, на наш погляд, з використанням об’єктивного, діалектичного, синергетичного, історичного, системного, структурно-функціонального, термінологічного підходів, а також спеціально-юридичного підходу – формально-догматичного (юридико-технічного). При цьому необхідно використовувати систему методів, що включає такі методи як абстрагування, аналізу та синтезу, дедукції та індукції,. За допомогою вказаного інструментарію є можливість об’єктивного й всебічного аналізу досліджуваної проблеми та отримання повних знань про предмет дослідження.

 

1. Радугин А.А. Философия. Курс лекций. – М.: Изд-во Центр, 1997.

2. Шейко В.М., Кушнаренко Н.М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: Підручник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К: Знання-Прес, 2002. – 295 с.

3. Циппеліус Р. Юридична методологія. – К., 2004.

4. Кучук А.М. Сучасна парадигма методології правознавства / А.М. Кучук // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ – 2007. – № 4. – С. 46-52.

5. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.

6. Князева Е.Н. Случайность, которая творит мир / Е.Н. Князева // В поисках нового мировидения: И. Пригожин, Е. и Н. Рерихи. – М.: Знание, 1991. – С. 3-31.

7. Ковальський В. Охоронна функція держави як система / В. Ковальський // Юридична Україна. – 2003. – № 11. – С. 26-30.

8. Студеникин В.Е. Правоохранительная деятельность органов внутренних дел как объект организации. – Дис. …канд. юрид. наук: 12.00.11. – М.: Академия управления МВД России, 2004. – 200 с.

9. Шестов Л. Апофеоз беспочвенности. – М., 1989.