Християнські цінності українського суспільства

 

 

ПОД- СЕКЦИ Я  4. Социальная философия.

 

Нагіленко І.А.

старший викладач кафедри

                        гуманітарних наук,      

Житомирський державний

технологічний університет

 

 

Християнські цінності українського суспільства


Українське суспільство зазнає впливів візантійського, католицького християнства. Але християнство в українському суспільства не стало ортодоксально православним або католицьким. На теренах України виникає Софійне християнство, тобто українське, яке приймає  різні форми, починаючи від православ’я часів Петра Могили, закінчуючи греко-католиками.

Християнські цінності базуються на любові та взаємоповазі як православні, так і католицькі. Для нас важливим є зрозуміти, яку систему соціальних відносин підтримували, розвивали православні, католицькі та українські християнські традиції.

Православно-візантійські цінності, створюючи соціальну структуру, регулюють стосунки між церквою і владою на основі месіанської ідеї, де офіційно проголошується система партнерства, а реалізується домінування світської влади над духовною. З прийняттям християнства Київською Русю робиться спроба закріпити саме візантійську модель у відносинах між владою і церквою, але відбувається творення київського християнства, основаного на ідеї софійності, де Київ виступає другим Єрусалимом, а Дніпро другим Йорданом. „Київ ніколи не претендував на роль „третього Риму”, а хотів задовольнитися роллю „другого Єрусалима” з такою православною святинею, як Києво – Печерська лавра, із провіщеною апостолом Андрієм Первозданним „Божою Благодаттю”, першим митрополичим храмом на Русі – Софією Київською. Київ віддавна був Золотоверхим...”[1, с. 17]. Київ стає новим духовним центром християнства. Під впливом софійного християнства розвиваються нові уявлення  про стосунки світської та церковної влади. Основою цих відносин був розподіл впливів: княжа влада відповідала за світські відносини, а влада митрополита київського  -- за духовний розвиток суспільства. Стосунки між світською владою та духовною регулювались на основі Нового заповіту.

Коли митрополита Іларіона знімають з цієї посади, замінюючи греком, Київська Русь повертається до візантійської моделі стосунків влади і церкви.

Важливі зміни відбуваються в стосунках влади і церкви в Київській Русі, коли вона включається до складу Речі Посполитої. Спочатку роль держави для української церкви грають роди Острозьких, Вишневецьких та інших. Вони виступають у вигляді патронів і захисників не тільки церкви, а й всього русинсько-українського суспільства.

Зіткнення з католицькими традиціями, в межах Речі Посполитої, ставить православних в нові умови. На XVI століття більшість русинсько-українських княжих родів припинили своє існування. Українська православна церква втрачає цю важливу підтримку в суспільстві, поступово попадаючи у кризу. Вона  мала два шляхи виходу з кризи: радикальна частина суспільства виступала за створення греко-католицької церкви, консервативна частина суспільства за збереження православних традицій. Погіршило ситуацію те, що Україна-Русь знаходилась між європейською та азіатською цивілізаціями. Це означало їх втручання в цей конфлікт, що врешті- решт мало фатальні наслідки для України.

Католицьке християнства виступає як самостійний та рівноправний партнер влади. На першому етапі через коронацію католицька церква прагнула контролювати світську владу. Протистояння, взаємодія і боротьба католицької церкви і світської влади стає основою відносин двох самостійних, самодостатніх сил. 

В Речі Посполитій католицька церква мала підтримку державної влади, православна церква переслідувалась.  У той же час візантійське християнство здатне ефективно захищати свої інтереси тільки при підтримці державної влади. Не маючи підтримки влади, українське православ’я змушене  ставати самостійним і модернізуватися.

Модернізація відбувається через систему освіти, створюються братства, а також Київський колегіум на чолі з митрополитом Петром Могилою, де працювали Атанасій Кальнофойський, Ісая Козловський-Трофимович, Сильвестр Косів та багато інших. Реформування українського православ’я через систему освіти відбувалось на європейській, західній основі. Як наслідок, українська православна церква стала впливовим, самостійним, незалежним від влади інститутом. Одночасно українська православна церква стає тим суспільним інститутом, який боровся за збереження української національної ідентичності. Такий стан київське православ’я зберігає і за часи гетьмана Зіновія-Богдана Хмельницького, і за часи гетьманщини.

У той же час на західно-українських землях  традиція софійного християнства має своє продовження в іншій формі. Уніатська церква-- це був радикальний шлях модернізації українського православ’я. Але у Речі Посполитій була підтримка тільки католицької церкви. Греко-католицька церква в західно-українському суспільстві представляла українців та їх традиції.

Зміни  в положенні греко-католицької церкви відбуваються за часи Австро-Угорської імперії. В Галичині у цей період українці отримали право голосу, діяла «Просвіта», відбуваються зміни і в становищі греко-католицької церкви. Уніатська церква реформується, стає модерною відповідно до традицій Габсбургів, священики повинні мати університетську освіту, дбати про поширення освіти та покращення умов життя  парафіян.

 У цей же час в Галичині діяли східноукраїнські патріоти, які об’єднались з місцевими народовцями. Вони створили  організації: «Просвіта»(1868р.), Товариство ім. Тараса Шевченка(1873р.), газети «Діло»(1880р.), «Батьківщина»(1879р.). Завдяки діяльності Юліана Романчука, Володимира Барвінського, Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського, Івана Франка,  Михайла Павлика та багатьох інших-- українське селянство Галичини стало свідомою своїх політичних інтересів частиною української нації. А  поєднання селянства з українським політичним рухом Галичини стало можливим завдяки греко-католицьким священикам.

З приходом на галицький митрополичий престол Андрея Шептицького український індивідуалістично-персоналістичний світогляд активно реалізується в суспільному житті Галичини.   

Зміна ролі українського православ’я відбувається тоді, коли Київська митрополія була включена до складу Московського патріархату. Як наслідок, українська православна церква першою попадає під процеси асиміляції, яке проводить Московське князівство. Відбуваються дуже важливі зміни в ідеології українського православ’я: Софійне християнство, яке базувалось на ідеї рівності народів, де пізнання християнства іде через серце і розум окремого індивіда,  який одночасно є складовою народу, замінюється візатійсько-московською месіанською ідеологією з богообраним народом і владою.

Це відбувається не тільки в церковному, але і в світському житті українського суспільства. Такі представники українського суспільства як Феофан Прокопович, Олександр Безбородько, Микола Гоголь вважали, що український національний характер доповнить російський і на цій основі виникне щось нове. Насправді для українців це закінчилось процесом асиміляції, а українська культура стала донором для російської культури.

Остаточне теоретичне оформлення російська ідеологія отримує у поглядах міністра освіти Росії графа Сергія Уварова, які реалізувались у державну політику Росії під лозунгом «Самодержавство, православіє, народ.» Де росіяни богообрана нація (православіє). А реалізує цю месіанську функцію самодержавство. Причому українці в російській ідеології сприймались як частина росіян(великоросів).

 Але поступово в наслідок освітніх реформ 30-х років XIX ст., коли здавалось українська культурна ідентичність повинна була повністю асимілювати в російській культурній ідентичності, починається процес виокремлення української культурної ідентичності, який пов’язаний з діяльністю нового українського покоління 30-40-х років. Найбільше серед цього покоління виділяються Тарас Шевченко, Микола Костомаров.

Тарас Шевченко на основі трьох  українських діалектів(південно-східного, північного, північно-західного) створив українську літературну мову. Своєю творчістю він об’єднав різних представників українського суспільства. Тарас Шевченко вперше в український політичній культурі назвав російську імперію тираном, яка позбавила Україну свободи.

Тарас Шевченко і Микола Костомаров входили до Кирило-Мефодієвського товариства. Одна з впливових ідей цього товариства була християнська. Відображається це в назві Кирило-Мефодіївського товариства, а також у програмному документі кирило-мефодіївців, «Книзі буття українського народу», автором якого вважається Микола Костомаров. Написана «Книга буття українського народу» на поєднанні християнських та національних традицій.  «Книга буття українського народу» стверджувала, що необхідно створити слав’янську демократичну федерацію у складі Польщі, Росії, України. Україна повинна стати центром  цієї федерації тому, що українці є нація козацьких демократичних традицій, яка повинна допомогти полякам звільниться від аристократизму, росіянам від деспотичних самодержавних традицій. Після розгрому Кирило-Мефодієвського товариства українська православна традиція попадає під сильний тиск  асиміляції.

Впливи візантійсько-московьких цінностей через асиміляцію починають розповсюджуватись у світському житті України. Месіанська ідея закріплюється в українському суспільстві, але центром цієї ідеї стала Росія. Серед зорієнтованих на євразійську месіанську традицію розвивається ідеологічно-колективний світогляд, який стає пануючим у культурних традиціях.

Формування колективізму пов’язане з впливами фінського, татарського етносів на розвиток росіян. Врешті-решт колективізм стає домінуючою рисою російського національного характеру. Розповсюдження цієї риси в українському суспільстві у процесі асиміляції наштовхується на серйозні проблеми, тому що український національний характер є індивідуалістично-персоналістичним. „І коли навістив Бог людське єство, з’явив досі невідоме й затаєне, і народилась Благодать і Істина, а не Закон, син, а не раб.” [1, с. 45].

Однією з причин формування такого українського характеру є гарні природні умови, які дозволяли жити окремому роду, де у кожного індивіда були свої права й обов’язки. З іншого боку розташування України на шляху великого степового океану, який починався біля китайської стіни, захоплював Монголію, частину Сибіру, країни Середньої Азії, Прикаспій, східну і південну Україну і закінчувався на території Угорщини, стало однією з причин створення українських державних об’єднань. „Київська Русь, і відповідно Київська держава, народилась на березі великого степового океану. Уявіть собі Великий степ, що починається біля Великої Китайської стіни – степи Монголії, степи Середньої Азії, степи Прикаспію, степи Уралу і степи України та Угорщини. Він закінчується біля Альп. Великий степ, що охоплює два континенти! Цей степ був етнічним казаном, що весь час „вихлюпував” хвилі навал кочівників”[2, с. 28, 29].

Колектив, який виникав в українському суспільстві, базувався на розумінні  кожною індивідуальністю своєї ролі та значення в цій системі. Яскравим проявом такої колективної системи є козацька держава, де козаки на загальній раді обирали гетьмана і старшину, які несли відповідальність перед козацькою радою за свою діяльність. Ця система поширювалась на все українське суспільство. Територія ділилась на полки, де полковники обираються також козаками, в свою чергу полки діляться на сотні з виборними сотниками. Міста мають виборне керівництво, закріплене у магдебурзькому праві.  Все це розвивається через модернізоване софійне християнство, де кожна індивідуальність має своє призначення від Бога.  Виконання цього призначення через активну діяльність та соціальну систему є  метою індивідуальності.

Українська культурна традиція виховувала в індивідуальності активну діяльність, прагнення до розуміння самого себе, усвідомленням себе частиною роду, нації. „Кожний мотив, кожний такт приносить неповторну красу й має своє значення. Бо досконала людина є та, яка зі свого нутра організує всю різнорідність своєї натури в гармонійну цілість і опановує її, наче б справжній митець диригував оркестром.” [3, с. 181]  Тому в українському суспільстві, культурі та всіх інших сферах відбувається боротьба між уявленням про те, що колектив складається з різних індивідуальностей, які виконують свою роль відповідно до здібностей, та уявленням, що колектив це об’єднання людей захоплених месіанською ідеєю, з керівником, здатним грати роль месії.

Протистояння  цих двох культурних традицій було нерівноправним, за месіанською колективістською традицією стояла держава, і що дуже  важливо – православна московська традиція. Саме християнська московська традиція підтримувала і узаконювала в російському суспільстві колективне месіанство. А ось українське софійне християнство в культурній традиції розвивало індивідуалістично – персоналістичний світогляд.

У цих християнських культурних традиціях існують два різних підходи до принципу ієрархії. Українська ієрархія базувалась на християнських принципах, які пізніше були оформлені  Григорієм Сковородою, що кожна індивідуальність, тільки пізнавши самого себе та зайнявши відповідно до своїх здібносте положення  у ієрархічній структурі  суспільства, може бути щасливою. Стосунки в такій ієрархічний системі між різними групами можуть реалізовуватись тільки на правовій системі, яка передбачає свободу вибору та відповідальність індивідуальності. Таким чином, великий вплив на формування української ієрархічної системи мав індивідуалістично-персоналістичний світогляд, який формувався під впливом софійного християнства.

Саме на рівні психіки індивідуалізм визнає за людиною його творчу функцію, яка базується на його здібностях, які, реалізуючи свободу вибору, індивід розвиває або ні. Сприйняття свого потенціалу як розвиток здібностей  дозволяє визнати за кожною індивідуальністю потенційні можливості та людські таланти.

Індивідуальність отримує свої здібності через спадковість і рід. Тому рано чи пізно, усвідомивши свій зв'язок з родом, вона вчиться орієнтуватися в людських стосунках, де основою є взаємоповага, любов. Індивідуальність, вихована в українських культурних традиціях (індивідуалістично-персоналістичному світогляді), орієнтується на людські таланти, здібності, людські стосунки, які віддають перевагу моральності, симпатії, взаємоповазі, любові.         

Московська ієрархія виходила з християнського принципу месіанської функції колективу, якому потрібен для організації ієрархії лідер, наділений месіанськими функціями, саме він має необмежену владу в колективі. Стосунки в московській ієрархічній системі базуються на ідеології. Керівник для колективу є втіленням цієї ідеології і тим, хто організовує систему управління, ієрархію колективу, для реалізації даної ідеології, в яку, до речі, вірить більшість представників цього колективу. Тому саме керівник визначає роль індивіда в колективі, в свою чергу, щоб реалізуватись у такому колективі, необхідно  як найкраще відчувати та розуміти  розпорядження начальника в колективі. Для цього необхідно гарно розбиратися в настроях не тільки керівника, а й колективу. Значить соціальна ієрархія в такому колективі буде авторитарна. Психологічно ж кожен індивід має дуже гарно буде розбиратись у колективних настроях та вмінні їх використовувати і маніпулювати ними. На формування московської ієрархічної системи домінуючий вплив мав ідеологічно-колективний світогляд, який формувався під впливом месіанської православної московської традиції.

Висновки. Християнські цінності у нашому суспільстві реалізовувались через  українську ідентичність, домінуючу роль у якій грає індивідуальність, здатна реалізувати власний індивідуально-персоналістичний  світогляд. У той же час через імперську систему в українському суспільстві закріпились християнські цінності, які на перше місце ставлять не особистість, а державно-ідеологічні цінності.  Повернення до своєї ідентичності, власних культурних традицій дозволить українському суспільству поставити на перше місце цінності, пов’язані з індивідуальністю, толерантністю, гуманізмом.  

 

Література:

  1. Іларіон, митрополит. Про Закон Мойсеєм даний і про Благодать та Істину в Ісусі Христі втілених. – К.: МАУП, 2004. – 176 с.
  2. Сергій Кримський. / Софія Київська. Ефект високого неба / Україна Incognita / За загальною ред. Л.Івшиної. – Видання третє, стереотипне К.: Українська прес-група, 2004. – 400 с.

3. Володимир Янів. Нариси до історії української етнопсихології / Упоряд. М.Шафовал. – 2 – ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2006. – 342с.