ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ СКЛАДОВИХ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ПОТЕНЦІАЛУ ПРОМИСЛОВОГО РЕГІОНУ
ПОД- СЕКЦИЯ 9. Размещение производственных сил, региональная экономика
Бєлякова О.В.
канд. екон. наук, доцент
Донецький національний університет економіки і торгівлі
імені Михайла Туган-Барановського
ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ СКЛАДОВИХ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ПОТЕНЦІАЛУ ПРОМИСЛОВОГО РЕГІОНУ
Процес ефективного функціонування економіки виступає головним елементом розвитку будь-якого суспільства, як на макрорівні (на рівні держави, великих промислових регіонів), так і на мікрорівні (рівні підприємств, промислових комплексів). Розуміння проблем і перспектив розвитку потенціалу підприємств промислово розвинутих регіонів, мають важливе значення для України, її промислового сектора, тому що можуть бути основою для наукового відновлення стратегічних напрямків трансформації окремих промислових підприємств і оцінки ефективності теперішніх й майбутніх досягнень.
На даний час в Україні сформувалася якісно нова економічна ситуація, зумовлена посткризовими (2008 р.) явищами, що створила можливості для реалізації системних реформ, спрямованих на рішення фундаментальних задач економічного і соціального розвитку на найближчу й стратегічну перспективу. Усе це, безумовно, торкнулося конкретних промислових підприємств, відвинуло у принципово новому ракурсі потребу дослідження їх потенціалу, сприяло їхньому виходу із затяжної кризи попередніх років.
Успішна реалізація накопичених позитивних змін на рівні потенціалу підприємств припускає розробку й впровадження в практичну повсякденну економічну діяльність механізмів управління ефективним розвитком, теоретичні основи яких зв'язані з теоріями економічного росту, що, хоча і є теоріями макрорівня, все-таки дозволяють визначити економічні передумови для ефективного розвитку промислових підприємств, що складають основу кожної розвинутої економічної системи.
Одним з основних постулатів неокласичної теорії є теза, відповідно до якої лібералізація внутрішнього ринку і зовнішньої торгівлі збільшує суму внутрішніх і зовнішніх іноземних інвестицій у країні і прискорює накопичення капіталу. Це у свою чергу веде до росту норми накопичення, показника капіталоозброєності праці і доходів населення.
У закритій економіці країни з більш низькою нормою накопичення, за інших рівних умов, ростуть повільніше, ніж країни з високим рівнем накопичення, і зберігають низький рівень доходу на душу населення. Що цілком підтверджує практика економічного розвитку України й інших держав колишнього СРСР до початку перебудови. І все-таки у відкритій економіці (при наявності зовнішньої торгівлі, іноземних інвестицій і т.д.) збільшення доходів відбувається лише по досягненню більш високого рівня розвитку, коли починається перелив капіталів із багатих країн у бідні, де коефіцієнт "капітал-праця" нижче, а доходи на інвестиції вище. Якщо ж регулювання економіки спрямоване на недопущення припливу іноземних інвестицій, то тим самим гальмується економічний ріст у країні.
Розглядаючи неокласичну тезу про те, що вільні ринки й скорочення втручання держави в економіку є головними умовами розвитку, слід зазначити, що з погляду критерію ефективності (абстрагуючись від проблем розподілу доходів) немає ніяких сумнівів у тім, що ринкові ціни ведуть до більш ефективного використання ресурсів, ніж механізм державного регулювання.
Проблема полягає в тому, що економіка України, як і багатьох інших постсоціалістичних країн, відрізняється від господарств країн Заходу як за структурою, так і по принципах організації. Тому для нашої держави положення неокласичної теорії щодо поводження економічних суб'єктів багато в чому є суперечливими, як і рецепти цієї теорії в області політики.
Рівень конкурентоздатності більшості промислових підприємств на момент отримання Україною незалежності був дуже низьким, і навряд чи широку появу на українському ринку сильних західних конкурентів можна було б вважати бажаною, та й сам підхід не можна вважати інструментом довгострокового розвитку при наявних в Україні інституціональних, культурних та історичних умовах. Виробники, неважливо, приватні чи державні підприємства, мають широкі можливості встановлення цін на свою продукцію й обсягів продажів. Усе це дуже далеко від поняття досконалої конкуренції. І тому неокласична модель ринкової рівноваги в цих випадках часто не підходить.
Розробка ефективної економічної політики, що об’єднає ринкові механізми і розумне державне регулювання, є вкрай складною задачею саме через особливості інституціональної й політичної структури конкретних країн. В умовах консервативної інституціональної структури і глибокої соціально-економічної нерівності ні ринковий механізм, ні державне регулювання не в змозі справитися з поставленими задачами. Їхнє рішення неможливе в рамках будь-якої однієї ідеології: все залежить від аналізу конкретної ситуації в країні.
Саме на цій концептуальній основі базується п'ятий основний підхід до аналізу розвитку - концепція ендогенного росту або так звана нова теорія економічного росту [2].
Ця теорія спрямована на аналіз ендогенного росту - постійного збільшення ВНП, визначеного тією економічною системою, що реально керує суспільним виробництвом у країні.
На відміну від неокласичної теорії подібні моделі розглядають ріст ВНП як природний продукт довгострокової рівноваги. Головними цілями даної теорії росту є пояснення розходжень між країнами у темпах росту і факторів, від яких ці темпи залежать.
Моделі ендогенного росту відкидають неокласичний підхід з позицій граничної продуктивності капіталу, допускають можливість ефекту масштабу виробництва в рамках усієї економіки і часто акцентують увагу на впливі зовнішніх ефектів на рентабельність капіталовкладень [1, с. 23]. Хоча технічному прогресу приділяється чимала роль у цих моделях, він уже не є єдино можливою причиною економічного росту в довгостроковому плані.
Підкреслюючи роль заощаджень для прискорення розвитку, нова теорія росту робить ряд висновків, прямо суперечних традиційний теорії.
По-перше, під час відсутності зовнішньоекономічних зв'язків не існує будь-якого автоматичного вирівнювання темпів росту між країнами, вони залишаються незмінними і залежать від рівня заощаджень і розвитку техніки в даній країні.
По-друге, не існує і тенденції до зближення доходів у багатих і бідних країнах з однаковою нормою внутрішніх заощаджень. Важливий висновок, який випливає з цих положень, полягає в тому, що тимчасове чи тривале гальмування росту в країні веде до її хронічного, все більш сильного відставання від більш багатих країн за рівнем доходів на душу населення.
Одним з найбільш цікавих аспектів моделей ендогенного росту для таких держав як Україна є пояснення протиприродного переливу капіталів із постсоціалістичних країн у промислово розвинуті. У підсумку, потенційно висока рентабельність інвестицій часто зводиться на низький рівень комплементарних інвестицій у людський капітал (систему освіти), інфраструктуру і НДДКР, із цих видів інвестицій порівняно мало витягається вигод для внутрішнього розвитку в порівнянні з економічно розвинутими країнами. Тому що індивідуальний інвестор одержує особисто для себе дуже мало з тих непрямих вигод, що створюють його вкладення в перераховані вище сфери, то механізм вільного ринку не забезпечує потрібного рівня комплементарних інвестицій.
Оскільки такі додаткові інвестиції приносять і суспільну, і індивідуальну вигоду, держава може поліпшити розподіл ресурсів, фінансуючи суспільні витрати (створюючи інфраструктуру) і одночасно стимулюючи частки інвестиції. Тому моделі ендогенного росту на відміну від неокласичних виступають за активне втручання держави в процес розвитку.
Теорія ендогенного росту при всій її науковій привабливості, так само має дискусійні положення. Так, ця теорія не бере до уваги такі важливі перешкоди для економічного росту, як неефективна інституціональна структура, слабка розвиненість інфраструктури, недосконалість ринків товарів і факторів виробництва.
У реальному економічному житті причиною повільного росту ВНП можуть бути не тільки низька норма заощаджень, але і неефективність економічних стимулів, нераціональний розподіл ресурсів. Але вплив таких диспропорцій на коротко- і середньострокові темпи росту недооцінюються новою теорією, що концентрує увагу на факторах, що визначають довгостроковий ріст.
Проведений аналіз теорій економічного росту дозволяє нам визначити теоретичні передумови й основні закономірності цього процесу, які необхідно враховувати при розробці концептуальних основ ефективного розвитку не тільки економіки в цілому, але і промислових підприємств, діяльність яких здійснюється не відокремлено, а в складному і суперечливому зовнішньому середовищі.
Слід зазначити, що поза залежністю від домінуючої парадигми регулювання економіки роль підсистем розвитку в тому числі на рівні підприємства безупинно зростає. Це особливо важливо для економіки України і промислових підприємств системоутворюючих регіонів.
Література
1. О.О.Шубін, О.М. Азарян, Д.В. Солоха, О.В. Бєлякова та ін. Потенціал регіону: вектори формування та використання. Монографія. – Донецьк: СПД Купріянов, 2011. – 658 с.
9.Oliver J. Blanchard and Stanley Fischer, Lectures of Macroeconomics. Cambridge, Mass.: MIT Press, 2009. – 286 р.
