Законодавче регулювання взаємодії громадських структур з органами місцевого самоврядування

 

ПОД–СЕКЦИЯ 4. История Украины 

Мулярчук В.М. кандидат економічних наук

Кравчук Л.О. кандидат біологічних наук

Тернопільський кооперативний торгівельно-економічний коледж

Законодавче регулювання взаємодії громадських
структур з органами місцевого самоврядування

Органи місцевого самоврядування посідають особливе місце в системі адміністративно - державного управління: вони є низовою (базовою) ланкою, що безпосередньо стикується з потребами населення. Наближеність до об'єкта діяльності - членів територіальної громади обумовлює подвійну роль органів місцевого самоврядування: з однієї сторони, вони виступають елементом структури державного управління або представником вищої державної влади на місцях, а з іншої - за своїм походженням та функціональними обов'язками є самоврядний орган місцевої громади. Перше означає, що діяльність місцевих самоврядних органів спрямована на реалізацію рішень вищої влади в інтересах всього населення України, в тому числі - членів даної територіальної громади, а друге вказує на зміну орієнтирів діяльності з доцентрових на відцентрові -самоврядний орган спрямовується на задоволення потреб тільки тієї частини населення, що проживає на території даної адміністративної одиниці (села, селища, міста, району). Такий дуалізм в діяльності органів місцевого самоврядування часто породжує проблеми у взаємоузгодженні інтересів цілого (держави) і частини цілого (даної території).

Конституція України (Ст. 140) визначає місцеве самоврядування як право територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах законодавства України.  Цією ж статтею конкретизується, що місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Закон передбачає, що сільські, селищні та міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і навіть наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна [1, 52-53].

Статтею 2 Закону України конкретизується поняття місцевого самоврядування: „1. Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення [2, 6-7].

Правові принципи, за якими здійснюється місцеве самоврядування в Україні, відкривають можливості до формування широкого просторово-правового поля взаємодії громадських інституцій та органів місцевого самоврядування, серед яких: принципи народовладдя, законності і гласності, колегіальності, поєднання місцевих і державних інтересів, виборності, правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами, державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування і судового захисту його прав. Особливої ваги в аспекті впливу громадських місцевих структур на органи місцевого самоврядування набуває принцип підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами виборних органів та посадових осіб самоврядних місцевих структур (голів і виконкомів місцевих рад, в першу чергу) [2, 7].

За Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» (Ст. 5) визначається система місцевого самоврядування, яка включає територіальну громаду; сільську, селищну та міську Ради; сільського, селищного і міського голову; виконавчі органи сільської, селищної та міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Законодавством про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних і міських голів конкретизується, що депутати місцевих представницьких органів та голови відповідних місцевих рад обираються громадянами України , які належать до відповідних територіальних громад; такі вибори проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах (для депутатів сільських і селищних рад) і за пропорційною системою (для депутатів міських, районних і обласних рад) за виборчими списками кандидатів у депутати від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному окрузі, межі якого збігаються з межами відповідного міста, району чи області; вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в єдиному одномандатному окрузі, межі якого збігаються з межами села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища, міста, згідно з існуючим адміністративно територіальним поділом. З цього випливає, що конкретна участь громадських організацій місцевого рівня у місцевому виборчому процесі може відбуватись лише опосередковано - через територіальні громади або співпрацю з місцевими партійними структурами (це стосується і висування кандидатів у депутати, і кандидатів на посаду голови відповідної ради, і участі в роботі виборчих комісій, передвиборній агітації та здійсненні спостереження за проведенням виборів) [3, 3-5].

Важливим документом в аспекті активізації громадськості в питаннях розвитку території та захисту своїх законних інтересів є Закон України «Про органи самоорганізації населення», яким зазначається, що за ініціативою жителів в погодженні з місцевими радами (як самоврядними органами) можуть створюватись будинкові, вуличні, квартальні та інші форми (органи) самоорганізації населення, які можуть отримувати від місцевих рад частину їх компетенції і навіть фінансів та майна. Особливе місце у формуванні просторово - правового поля взаємодії громадськості як з органами місцевого самоврядування, так і місцевих органів виконавчої влади займає Закон України «Про звернення громадян», яким регулюються питання практичної реалізації громадянами України наданого їм конституційного права вносити в органи державної влади, самоврядування (в представницькі органи влади), а також до об'єднання громадян відповідно до їх статусу пропозиції щодо поліпшення діяльності цих владних, самоврядних і громадських структур по забезпеченню потреб та інтересів окремих громадян і суспільства (громади) в цілому, вказувати на недоліки в їх роботі, оскаржувати дії окремих посадових осіб державних, самоврядних і громадських органів, різних організацій, установ і підприємств (незалежно від їх підпорядкування та форм власності) для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у випадку порушення.

Значну роль у стимулюванні участі громадськості в управлінському процесі відіграють громадські інституції, діяльність яких у трикутнику «органи влади - громадськість - правові структури» сприяє розширенню доступу до інформації, просвіті як формуванню конструктивної позиції громади і окремих громадян, і, зрештою, стимулює вдосконалення нормативно-правового забезпечення відносин громадськості із владними та самоврядними інституціями [4, 39].

Одним з таких документів, які містять необхідні норми і принципи для формування управлінської структури, відкритої для партнерських стосунків, є Європейська Хартія місцевого самоврядування, яка була підписана державами-членами Ради Європи у Страсбурзі (1985р.) і ввібрала в себе важливі досягнення європейської демократичної думки, без яких неможлива демократична побудова внутрішнього устрою держави. Для України цей документ набув особливої ваги після вступу до Ради Європи у 1995 році та підписання (1996р.) і ратифікації його Верховною Радою (1997р.). Хартія містить базові поняття, які лежать в основі функціонування органів місцевого самоврядування і створюють сприятливі умови для плідної співпраці з ними інших державних і недержавних структур, в тому числі і низового рівня. Заслуговує уваги принципове положення про органи місцевого самоврядування як одну з підвалин демократичного ладу, бо саме через органи місцевого самоврядування реалізується конституційне право громадянина на участь в управлінні державними справами - світова суспільна практика підтвердила, що таке право може здійснюватись лише на конкретному місцевому рівні, на якому владні або самоврядні органи перебувають найближче до громадянина [5,79].

Не вдаючись до детального історичного чи політологічного аналізу історичних аспектів становлення самоврядування в Україні, все ж таки, слід зазначити, що в часи комуністичного тоталітаризму вважали, що концепція місцевого самоврядування належала буржуазній державознавчій науці і для соціалістичного суспільства з його радянською формою організації державної влади в центрі і на місцях як єдиної і неподільної, є неприйнятною. Більше того, ради народних депутатів (раніше - ради депутатів трудящих, а ще раніше - ради робітничих, селянських і солдатських депутатів) здатні не тільки керувати, а й об'єднувати місцеве населення, гармонійно поєднуючи функції державного керівництва і місцевого самоврядування, бути для нього основною ланкою [6, 149].

З набуттям незалежності українська держава взяла на себе низку зобов'язань щодо демократизації суспільного життя, зокрема стосовно розвитку і зміцнення місцевого самоврядування. Наближенню місцевого самоврядування в Україні до міжнародних та європейських стандартів сприяло прийняття нової Конституції України, Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», інших нормативних актів, що прямо чи опосередковано стосувались утвердженню самоврядування у національному державному будівництві. Показовим є факт плідної співпраці українських інституцій, що працюють над проблемами самоврядування, з відповідними європейськими установами, зокрема, з Конгресом місцевих і регіональних влад Європи (конструкційним органом Ради Європи), який, в свою чергу, взаємодіє з конкретними громадськими інституціями України - Фондом сприяння місцевому самоврядування України, Асоціацією міст України, Програмою партнерства громад (яку, до речі, також підтримує Фонд «Україна – СІЛА»). Міжнародна співпраця, реалізація загальновизнаних демократичних принципів функціонування самоврядних структур стимулюють українську громадськість і державницькі сили до актуалізації та вирішення завдань, що постають перед місцевим самоврядуванням: насамперед, це чітке розмежування функцій, повноважень та відповідальності органів місцевого самоврядування і місцевих органів виконавчої влади, визначення правового статусу комунальної власності, спільної власності територіальних громад, вирішення питань володіння, використання та розпорядження землями і природними ресурсами місцевого значення, забезпечення формування, зміцнення і розвитку політично незалежних громадських асоціацій місцевого рівня [7,42].

ЛІТЕРАТУРА

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Офіційне видання. - Київ: Українська правнича фундація, 1996. - 64 с.

2. Закон  України  «Про  місцеве  самоврядування в  Україні".  - К.:Видавничий Дім «Скіф», 2006. - 68 с.

3. Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів. Офіц. видання. - К.: Видавничий Дім «ІнЮре», 2006. - 176 с.

4. Територіальна організація влади в Україні. Навч. посібник / Лазор О.І. Лазор О Я., Чемерис А.О. - К.: Дакор, 2007. - 675 с.

5.           Абетка української політики. Довідник (Кер. автор. колект. М. Томенко. -К.: Смолоскип, 2000. - 268 с.

6. Українське  державотворення: уроки, проблеми, перспективи /Матеріал науково-практичної конференції. - Львів. ЛФ УАДУ, 2001. - ч. 1. - 348 с.

7. Розвиток громадянського суспільства в Україні /Укл. Л. Шара, І.Підлуська та інші. - К.: Фонд „Європа - XXI", 2001. - 60 с.