ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНО – ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ У ЛЬВІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ В ПОЧАТКОВИЙ ПЕРІОД РАДЯНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1939 – 1940 рр.)

 

Під-секція 2. Історія

УДК 37(09)(438)”1939/1940”

Давиденко Олена Василівна

аспірантка кафедри педагогіки Ніжинського

 державного університету ім. Миколи Гоголя

 

ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНО – ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ У ЛЬВІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ В ПОЧАТКОВИЙ ПЕРІОД РАДЯНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1939 – 1940 рр.)


Добросусідські, партнерські відносини з Польщею створюють об’єктивні умови для якісного покращення культурних, освітніх і наукових зв’язків між двома країнами. У зв’язку з цим науковий і практичний інтерес має проблема становлення й розвитку освіти в окупованій Польщі в період Другої світової війни.

Окупація Польщі у вересні 1939 р. німецькими та радянськими військами відбилася не лише на ліквідації її як держави, руйнування цілісності її території, а й на знищенні культурної та історичної самобутності. Це актуалізує необхідність об’єктивного вивчення основних етапів розбудови освіти в Польщі, з’ясування специфіки діяльності навчальних закладів різного типу в умовах окупаційного радянського режиму.

Аналіз педагогічної літератури свідчить, що проблема розвитку освіти в Польщі в початковий період радянської окупації привертала увагу  як польських, так і вітчизняних науковців. Найбільш ґрунтовні дослідження зроблені В. Бартошевським, А. Василюк, К. Вицехом, Б. Гралаком, М. Добриніним, Н. Друцькою, А. Каплун, Й. Красуським, В. Коваленком, С. Матусяком, Н. Ничкало, Е. Рубенчиком, В. Ханенко.

Після окупації східної частини Речі Посполитої нова влада розпочала реформування освітньої системи за радянським зразком. Так, уже після окупації Львова 22 вересня 1939 р. розпочалися масштабні зміни у сфері освіти на різних рівнях.  На першому етапі ліквідовувалась колишня система польської освіти, зокрема, закривались приватні школи, а натомість відкривалися російські, українські, білоруські з відповідними мовами викладання. Відмітимо, що новою владою дозволялася незначна кількість польських шкіл з обов’язковим вивченням однієї із вищеперерахованих мов.  На другому етапі відбулися кадрові перестановки серед викладацького складу. Так, вчителі та професорсько-викладацький склад вищих навчальних закладів окупованих земель повинні були обов’язково підтвердити свій диплом, а також продемонструвати прихильність до нового режиму. В подальшому розпочався процес заміни директорів шкіл, гімназій, професійних училищ, ректорів вищих навчальних закладів на фахівців із Києва, Харкова та інших міст Східної України. Паралельно з цим процесом за радянським зразком перебудовувались навчальні програми та плани, організація виховного процесу, методи роботи тощо.  

Зазначимо, що представники нової влади усвідомлювали, що для втілення ідей соціалізму на окупованій території їм потрібно змінити світогляд польського суспільства. Перш за все розгорнувся наступ на  католицьку релігію, яка відігравала величезну роль у вихованні молодого покоління та розпочалися перетворення в галузі вищої освіти.

Одним із перших закладів вищої школи, який реорганізовувався за новим радянським зразком, став Університет імені Яна Казимира у Львові, який перейменували на Державний університет ім. Івана Франка. На посаду ректора був призначений доцент з Інституту Історії Української Академії Наук в Києві – М. Марченко. Станом на вересень 1939 р. у виші функціонувало п’ять  факультетів – теологічний, правовий, медичний, гуманістичний та математично-природничий. Одним із перших було ліквідовано теологічний факультет та заборонено викладати низку предметів, зокрема, релігію, соціологію, культуру та історію Польщі тощо. Натомість з’явилися  нові кафедри – української філології, історії СРСР, марксизму - ленінізму, історії партії, атеїзму [2, с. 125 ]. Проте, не дивлячись на складні умови, існувала кафедра полоністики, яку недовгий час очолював професор Ю. Кляйнер. Після усунення його з посади завідуючого кафедри він продовжував працювати на факультеті. Крім того, на кафедрі залишилися такі видатні польські науковці як В. Ташицький, З. Штібер, Є. Кухарський, С. Лємпіцький. Не зважаючи на реорганізацію університету, заборону викладання циклу польських гуманітарних предметів, учені продовжували працювати над науковими проектами та дослідженнями, розпочатими перед радянською окупацією [1, с. 108].  

На кінець 1939 р. даний навчальний заклад було майже повністю перебудовано на зразок радянського ВНЗ. Про це свідчив новий статут, прийнятий 2 грудня, у якому зокрема йшлося: “університет повинен займатися підготовкою  кадрів на благо радянської комуністичної Батьківщини” [3, с. 96]. У результаті реорганізації на січень 1940 р. у Львівському університеті діяло п’ять факультетів – історичний, юридичний, філологічний, фізико-математичний та природничий. У лютому 1940 р. офіційно припинив діяти медичний факультет, який був реорганізований в окремий навчальний заклад – Медичний Інститут.

     Показовими, на нашу думку, були значні зміни у навчально-виховному процесі на юридичному факультеті, який у довоєнній Польщі вважався одним із найпрестижніших.  Перш за все, за новими правилами вступу на юридичний факультет, абітурієнти повинні були скласти іспит з конституції СРСР. Водночас керівництвом вузу видано розпорядження про позаконкурсне зарахування осіб, що співпрацюють із новою владою або зі структурами НКВС. Таким чином, у результаті даних заходів значно зменшилася кількість студентів поляків, а збільшилось число українців та представників інших національностей.
Однак принципово новий етап у діяльності факультету розпочався в січні 1940 р. Так, було повністю змінено структуру факультету, професорсько-викладацький склад, внесені ґрунтовні зміни до навчальних програм, ліквідовувались реакційні, на думку адміністрації, кафедри  римського, церковного, торгівельного та приватного міжнародного права. Згідно з розпорядженням ректора М. Марченка від 3 листопада 1939 р. зі штатного складу працівників юридичного факультету було звільнено близько 20 науковців. Серед них – відомі польські правники, професори С. Грабський, Л. Дворзак, Ф. Косінський та інші.

Однак  із часом перед адміністрацією вузу постала проблема нестачі кваліфікованих кадрів. Це пояснювалось тим, що значна кількість професорів мігрувала зі Львова, інші були визнані не благонадійними і потрапили до органів НКВС. Для того щоб вирішити дане питання, керівництво запрошувало до викладання не лише колишніх професорів, а й асистентів. Головною вимогою до них було викладання навчальних дисциплін  українською мовою. Був виданий наказ ректора про обов’язкове відвідування викладачами курсів української мови. Однак політика українізації вузу не дала відчутних результатів, оскільки польські викладачі цих курсів майже  не відвідували. Крім того, вони вважали, що нові навчальні плани, звідки були вилучені базові юридичні дисципліни, не підходять для підготовки кваліфікованих кадрів.

Таким чином, на початковому етапі радянської окупації у Львівському університеті відбулись значні зміни в організації навчально-виховного процесу, що пояснюється політикою нової влади, спрямованою на радянізацію системи вищої освіти.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Gralak B. Szkolnictwo wyzsze i nauka polska pod okupacja niemiecka i radziecka 1939-1945/B. Gralak// Zgierz: wydanie własne, 2010. – 510 s.
  2. Matusiak P. Edukacja i kultura Polski Podziemnej 1939-1945/ P. Matusiak//  Siedlce: Wyd. Siedleckie Towarzystwo Naukowe, 1997. – 565 s.
  3. Redzik A. Wydział Prawa Uniwersytetu Lwowskiego w latach 1939-1945/ A. Redzik// „Rocznik Lwowski”. – Warszawa: Instytut Lwowski, 2004. – s. 91-125.