ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА ІНЖЕНЕРНО-ПЕДАГОГІЧНИХ КАДРІВ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

 

ПОД- СЕКЦИЯ 6. Теория, практика и методы обучения

 

Брюханова Н.О.

доцент, доктор педагогічних наук,

Українська інженерно-педагогічна академія, м.Харків, Україна

 

ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА ІНЖЕНЕРНО-ПЕДАГОГІЧНИХ КАДРІВ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

 

Для відбудовчих процесів, що тривають в Україні, є характерним визначення, гармонізація та затвердження нормативно-правового забезпечення в галузі освіти з урахуванням вимог міжнародної та європейської систем стандартів і сертифікації. У законодавчих, нормативно-правових документах уряду та Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України серед пріоритетних напрямків розвитку вітчизняної вищої освіти зазначаються: особистісна орієнтація вищої освіти; формування національних і загальнолюдських цінностей; постійне підвищення якості освіти; оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу; запровадження освітніх інновацій та інформаційних технологій.

Цільові орієнтири підготовки фахівця, здатного після закінчення вищого навчального закладу якісно здійснювати професійну діяльність відповідно до вимог суспільства, нині значно розширюються до необхідності формування такої особистості, яка спрямована на ґрунтовне, доцільне, креативне вирішення професійних завдань, може виконувати посадові обов’язки у мінливих умовах організації праці, прагне до самовдосконалення і професійного зростання. Очевидно, виникла потреба у створенні умов для прояву індивідуальності людини, становлення унікального стилю її життєдіяльності, формування у майбутнього фахівця умінь самостійно визначати способи здійснення професійної діяльності, що є ознакою його компетентності. Особливо ці реалії позначаються на підготовці майбутніх інженерів-педагогів, яка надається інженерно-педагогічними (індустріально-педагогічними) навчальними закладами, інженерно-педагогічними факультетами та кафедрами інших вищих навчальних закладів. Саме вона визначає ефективність труда, рівень розвитку загальнолюдських та професійних якостей кваліфікованих робітників, молодших спеціалістів та бакалаврів, підготовка яких здійснюється у професійно-технічних начальних закладах, вищих навчальних закладах першого-другого рівнів акредитації.

Інженерно-педагогічна освіта почала своє існування в Росії на початку ХХ століття, продовжила в союзних республіках і зберегла себе в суверенних країнах. Серед її історичних центрів можна вказати Петроград, Москву, Свердловськ. У сучасній Україні – це Харків. Виникненням та становленням інженерно-педагогічна освіта завдячує розвиткові промислової та сільськогосподарської галузей економіки. Кожний етап у розбудові країни не обминав їх, оскільки вони можуть приносити суттєвий дохід у державну скарбницю. Тому, як тільки виникала гостра потреба підготовки значної кількості кваліфікованих робітників для підприємств, станцій, фермерських угідь тощо, то така ж саме потреба виникала в підготовці спеціальних педагогічних кадрів, які можуть належним чином готувати зазначених робітників. Але порівняно з віковою давниною зв'язок між інженерно-педагогічною освітою та галузями економіки здобув дещо інший, більш загальний та визначний смисл: він не тільки обумовлює потребу країни в інженерно-педагогічній освіті, а й сприяє зміні спектра інженерно-педагогічних напрямків та спеціальностей. Зважаючи на те, що на сучасному етапі розвитку України ринкові відносини торкнулися всіх галузей економіки, у тому числі й освітньої, значно прискорився процес пошуку та відкриття спеціальностей, у представниках яких найближчим часом буде чи вже є гостра потреба на ринку праці. У цих умовах „інженер-педагог” у його класичному розумінні – досить вузьке поняття. Сьогодні все частіше піднімається питання про підготовку агрономів-педагогів, програмістів-педагогів, менеджерів-педагогів, дизайнерів-педагогів і т.д.

Мета підготовки інженерно-педагогічних кадрів полягає у тому, щоб сформувати у них таку технічну та психолого-педагогічну базу, якої буде їм достатньо для організації та здійснення підготовки майбутніх кваліфікованих робітників і молодших спеціалістів (бакалаврів) на рівні сучасних вимог суспільства.

Встановлено, що найвищого рівня підготовка викладачів професійно-технічних та вищих І-ІІ рівнів акредитації навчальних закладів до здійснення професійної педагогічної діяльності  можлива у разі надання її не у вигляді надбудови до вже існуючої технічної і не додавання до неї технічної як надбудови, а впродовж всього терміну навчання в інженерно-педагогічних та інших вищих навчальних закладах, – у цьому разі забезпечується її інтеграційний характер.

Взагалі, інженерно-педагогічна освіта знаходиться, так би мовити, „на стику” інженерної та педагогічної освіти. Вона значно відрізняється від інженерної освіти, яка  надається у політехнічних вищих навчальних закладах, і якщо зводиться до неї, то входить у протиріччя з системою профтехосвіти. У той жечас, вона і не педагогічна у традиційному розумінні, бо передбачає підготовку одночасно і до теоретичного, і до практичного навчання не за однією дисципліною, а одночасно за серією дисциплін, що обслуговують конкретну професійну діяльність робітника певної галузі виробництва, а іноді і декількох галузей. Разом з тим, це і не механічне поєднання двох видів освіти, а якісно новий вид знань, що характеризується взаємопроникненням однієї галузі знань в іншу, тісною та раціональною єдністю психолого-педагогічного та інженерно-технічного компонентів в підготовці фахівця [2, с. 13]. За характером виконуваних професійних функцій фахівців ця освіта відноситься до педагогічної, предметною ж основою інженерно-педагогічної діяльності є інженерна і виробничо-технологічна підготовка, тобто інженерно-технічний компонент освіти має інструментальний характер – є засобом навчання та виховання. У цьому випадку технічні та педагогічні знання утворюють цілісну систему знань та умінь. Саме це становить суттєву відмінну інженерно-педагогічної освіти від педагогічної та інженерної [1, с. 3].

У цьому контексті стає зрозумілим науковий пошук шляхів максимального зближення обох складових інженерно-педагогічної підготовки. І це до недавна забезпечувалося таким чином:  обидві (і технічна, і педагогічна) складові підготовки надавалися відповідно до однакових функцій професійної діяльності (технологічна, проектувальна, організаційна, дослідна, виховна); обидві складові побудовані за циклічною систематичністю, якій притаманне поступове поглиблення й конкретизація уявлення про певні елементи професійної діяльності. Встановлено, що така підготовка має низку переваг, а саме: реалізується поетапне формування у студентів професійних умінь, між знаннями встановлюється міцний зв'язок, численні повторення знань сприяють кращому засвоєнню навчального матеріалу. Разом з тим, у контексті сучасних вимог до формування компетентних інженерів-педагогів і реформування вищої освіти (інтеграція навчальних дисциплін, скорочення кількості аудиторних годин тощо) така підготовка здобула і значні недоліки: слабка практична підготовленість студентів, невміння „бачити” проблему і визначати нестандартні способи її розв’язання, розгубленість випускників перед виконанням професійних обов’язків у нестабільних ситуаціях і, як результат, низький рівень прагнення до професійного зростання.

Зрозуміло, що така підготовка сабе вичерпала і стали актуальними, окрім системного й діяльнісного підходів, також особистісно орієнтований, компетентнісний тощо. Тому перед інженерно-педагогічною освітою постало завдання визначення таких умов, принципів, моделі і способів професійної підготовки майбутніх інженерів-педагогів, щоб у своєму синтезі вони утворювали систему, запровадження якої в навчально-виховний процес вищих навчальних закладів забезпечувало б високий рівень сформованості професійної компетентності випускників.

За результатами вивчення попиту на інженерно-педагогічні кадри, теорії і практики професійної підготовки студентів відповідних спеціальностей, а також наукових надбань у галузі професійної педагогічної діяльності інженерів-педагогів та особливостей їх підготовки, моделювання в психолого-педагогічних дослідженнях, структури особистості викладача, застосування таких методологічних підходів в освіті, як системного, діяльнісного, особистісно орієнтованого і компетентнісного, принципів визначення змісту освіти і вибору технологій навчання встановлено, що такими компетенціями, сформованість яких у фахівця робить його компетентним, мають бути: методологічна, технологічна, нормативно-правова, креативна, проектувальна, комунікативна, менеджерська, науково-дослідна. При цьому формування зазначених компетенцій має здійснюватися не за циклічною систематичністю, а за ступінчастою, коли: більш чітко виділено основні питання підготовки та між ними реалізовано міцні зв’язки; наявність знань з попереднього модуля є необхідною умовою вивчення наступного; засвоєння кожного з базових питань здійснюється від знань загальних положень до компетентного вирішення конкретних ситуацій, не виключаючи наукового пошуку.

 

Література

  1.  Зеер Э.Ф. Концепция развития инженерно-педагогического образования / Эвальд Фридрихович Зеер // Психолого-педагогические проблемы инженерно-педагогического образования: сб. науч. тр. – Свердловск: СИПИ, 1986. – С. 3-15.
  2. Коваленко О.Е. Теоретичні засади професійної педагогічної підготовки майбутніх інженерів-педагогів в контексті приєднання України до Болонського процесу : [монографія] / О.Е. Коваленко, Н.О. Брюханова, О.О. Мельниченко. – Х.: УІПА, 2007. – 162 с.