ГАРМОНІЯ І ЧИСЛО: КОНЦЕПТУАЛЬНА МОДЕЛЬ ПІФАГОРА

 

Муляр В. І.

Доктор філософських наук, професор,

завідувач кафедри гуманітарних наук

Житомирського державного технологічного університету

ГАРМОНІЯ І ЧИСЛО: КОНЦЕПТУАЛЬНА МОДЕЛЬ ПІФАГОРА


Традиційно великого давньогрецького філософа Піфагора вважають одним з першовідкривачів математики. З ним, зокрема, пов’язують “теорему Піфагора” і виникнення десяткової системи числення. Філософські погляди Піфагора, на думку традиційних аналітиків, концентрувалися навколо числа, яке він уявляв началом всіх речей і субстанційним началом світу.

Менше говорять про Піфагора як філософа у класичному розумінні, хоча йому навіть приписують формулювання терміну “філософія”. Насправді цей давньогрецький вчений обґрунтовував дещо інші засади світу, не просто число. В цьому контексті варто звернутись до його теорії гармонії, котрій філософ надав особливого значення. Вказаний контекст передбачає аналіз піфагорійського розуміння гармонії у двох взаємопов’язаних аспектах: про співвідношення гармонії та числа і, таким чином, про місце явища гармонії у світобудові; про сутність гармонії та її понятійне визначення. Перший аспект методологічний, другий лежить у сфері онтології.

Аналізуючи погляди Піфагора, а також висловлювання інших філософів про них, можна стверджувати, що гармонія, на думку Піфагора, – найголовніше в існуванні світу і людини. “Що найпрекрасніше? Гармонія” [3, с. 82], – так характеризує основоположний принцип власного розуміння буття цей давньогрецький мислитель. Гармонія найпрекрасніша тому, що вона є сутністю світу. І як така, вона проявляється на всіх рівнях його існування, у всіх його способах і формах. “Все на світі, винятково все на світі обов’язково є гармонійним. Гармонійні боги, гармонійний космос, тому що все, що складає його моменти, абсолютно узгоджене в єдине та нероздільне ціле. Гармонійні держави, гармонійний цар, тому що від нього виходить сила скріплення всіх людей в одне ціле ”   [3, с. 82] . Уже в цьому висловлюванні великого грека ми бачимо внутрішній зв’язок його поглядів на гармонію з думками Гомера. Останній також говорить про скріплення, хоча і в контексті виготовлення конкретного предмета (корабля). Піфагор же каже про здатність царської влади і, очевидно, постаті самого царя скріплювати народ, країну, суспільство в єдине ціле.

Доказом того, що для Піфагора гармонія – це сутність світу, яка фактично є глибшою за число, служать і висловлювання Аристотеля. Так, у “Метафізиці”, фокусуючи свою увагу на вченні піфагорійців, він каже: “Так звані піфагорійці, зайнявшись математичними науками, ... стали вважати їх началами всіх речей. Але в сфері цих наук числа займають від природи перше місце, а в числах вони вбачали, здавалось їм, багато подібних рис з тим, що існує і відбувається, – більше, ніж у вогню, землі і води, наприклад, певна властивість чисел є справедливістю, а якась – душею і розумом, інша – вдачею ... Крім того, вони вбачали в числах властивості і відношення, притаманні гармонійним сполученням. Оскільки, отже, все інше явним чином уподібнювалось числам за всією своєю сутністю, а числа займали перше місце у всій природі, елементи чисел вони припустили елементами всіх речей і весь Всесвіт (визнали) гармонією і числом. І все, що вони могли в числах і гармонійних сполученнях показати узгодженим зі станами і частинами світу і з усією світовою будовою, це вони зводили разом і пристосовували (одне до іншого); і якщо у них де-небудь того або іншого не вистачало, вони прагнули (доповнити це так), щоб вся побудова знаходилась в них в суцільному взаємозв’язку” [1, с. 57].

Як бачимо, не з чисел піфагорійці (і сам Піфагор) виводили гармонію, а з гармонії число. Для них це було очевидним. “Піфагорійці,  – пише далі Аристотель, – вбачаючи в чуттєвих тілах багато властивостей, які є в числах, примусили речі бути числами, – тільки це не були числа, наділені самостійним існуванням, але, на їх погляд, речі складаються з чисел. А чому? Тому, що властивості, які притаманні числам, дані в музичній гармонії, в будові неба і багато в чому іншому” [1, с. 58].

Таким чином , на думку піфагорійців, не числа самі по собі складають гармонію, а, навпаки, гармонія є основоположним принципом всього буття, в тому числі і чисел. А тому і проявляється у всьому, однак насамперед в числах. Коментуючи погляди піфагорійців на співвідношення гармонії і числа, Аристотель вносить ясність і виправдовує їх. “Ясно, що математичні предмети не володіють окремим існуванням: якби вони ним володіли, їх властивості не знаходилися б в конкретних тілах. Якщо взяти піфагорійців, то в цьому питані на них ніякої вини немає; однак, оскільки вони роблять із чисел фізичні тіла, із речей, які не мають ваги і легкості, – такі, у яких є вага і легкість, виходить враження, що вони говорять про інше небо і про інші тіла, а не про чуттєві”[1, с. 58], – підсумовує Аристотель.

Отже, можемо стверджувати, що піфагорійці в цілому, Піфагор зокрема, розуміли світ як гармонію. Вона, очевидно, не розглядалася ними як субстанція, що лежить в основі всього сущого, але розглядалася як своєрідне організуюче начало світу, певний внутрішньо притаманний всьому існуючому атрибут, без якого ні субстанція (у піфагорійців це число), ні будь-які її реальні прояви не в змозі повноцінно існувати. І в цьому на думку Піфагора, полягає визначальна роль і місце гармонії в існуванні всього сущого. Гармонія для нього – засадний методологічний принцип сприйняття і аналізу світу як такого, у всіх його проявах, у всьому його бутті.

Звернемось тепер до другого його аспекту аналізу піфагорійського розуміння явища гармонії – до питання про її сутність. У цьому контексті варто зазначити, що сказане вище дає достатні підстави для цілого ряду висновків. Але спершу звернемось до висловлювання Піфагора, яке наводиться Аристотелем у його відомій фундаментальній праці “Метафізика”. “Гармонія є змішання і поєднання протилежностей”, – так характеризує Піфагор змістовну сутність гармонії [2, с. 286]. На нашу думку, навіть цього висловлювання достатньо для того, щоб виявити онтологічну сутність явища гармонії, як її розумів великий грек. Гармонія, по-перше, іманентно є складним явищем, вона не існує в монотонному бутті. Вона є змішанням у рамках одного явища, об’єкта, предмета різних його сутностей, сторін, сфер існування тощо. Останні виступають у даному явищі, об’єкті, предметі як протилежності, що зумовлюють різні перспективні потенціали даного явища, об’єкта, предмета. В силу цього, по-друге, гармонія передбачає взаємодію протилежностей внаслідок чого різні потенціали явища, об’єкта, предмета вступають у процес взаємного порівняння, визначення ролі та місця кожної з протилежностей у розгортанні явища, об’єкта, предмета як єдиного цілого.

Аналіз піфагорійського вчення про гармонію не дає підстав говорити про те, що це явище Піфагор розумів визначальним чином як процесуальне, як вічну взаємодію протилежностей. Швидше всього єдність протилежностей для Піфагора (у його формулюваннях “змішання протилежностей”) виступає як обов’язковий фактор такої гармонії. Однак провідною сутністю гармонії він називає поєднання протилежностей. Гармонія діє як організуюче начало світу не тільки і не стільки тому, що вона в собі змішує протилежності, а визначально тому, що вона їх поєднує і об’єднує. Звідси випливає третій висновок про узгодження – в якості однієї з найважливіших функціональних ознак гармонії як явища. Саме таке розуміння гармонії виявляємо у Піфагора.

Разом з тим, узгодження різноманіття в гармонії не є самоціллю. Єдиною і головною метою такої ролі гармонії в світі є єдність світу, його сутнісна цілісність. Світ різноманітний, суперечливий, неоднорідний, але він єдиний, нероздільний і цілісний. І саме гармонія надає йому такої сутності. При цьому вона (гармонія) виконує роль скріплення, об’єднання різноманітного в ціле. І лише в такому статусі – цілісності, органічній єдності всіх внутрішніх своїх протилежних сутностях світ є таким, яким він є, а саме – рівним самому собі. Так само, за логікою піфагорійців, і окремі явища, об’єкти, предмети світу є цілісними, внутрішньо суперечливими, але нероздільними і тому гармонійними. Вони є самодостатніми, ідентичними собі, і в такому статусі складають разом увесь світ.

З відомих об’єктивних причин певна обмеженість нашого знання про вчення піфагорійців не дає точної інформації про те, як ця філософська школа інтерпретувала явище гармонії в контексті життя суспільства і окремого індивіда. Однак, сказане вище дає право стверджувати, що Піфагор не уявляв життя людей поза гармонією.

Очевидно, так само як для всього буття, для всього світу, гармонія притаманна і для існування людей. Це означає, що вона виступає як основоположний принцип життєдіяльності суспільного організму. А тому видимо чи невидимо присутня у всіх без винятку його проявах. Гармонійним є суспільне життя в цілому, гармонійним є окремі сфери цього життя – економічна, соціально-політична, духовна, публічна, приватна, тощо. За логікою піфагорійців гармонійним необхідно уявляти і буття всіх рівнів життєдіяльності суспільства в цілому, суспільних груп та прошарків, індивідів.

Аналізуючи вчення Піфагора про гармонію важливо сказати про таке. Можливо в контексті людського існування цей давньогрецький мислитель і не розглядав гармонію буквально. Очевидно, що він не тільки бачив, але й розумів проблеми, які виникають на шляху до гармонійності в суспільних процесах. Важливо говорити про інше – про принципи гармонії в житті соціуму. А саме про те, що в аспекті буття суспільства та індивіда є базовим началом, тим що визначає якість суспільного та індивідуального буття, ширину та глибину прояву людського в житті суспільства. І в такому розумінні гармонія виступає і як засадний принцип, і як кінцева мета існування людей.

Другий висновок піфагорійського вчення що гармонію у розрізі суспільності полягає в ідеї складної будови суспільного як такого, його неоднорідності та випливаючої з неї суперечливості життя як людської спільноти в цілому, там і індивідів зокрема. І тут ми знову звертаємо увагу на  методологічну настанову Піфагора про гармонію як не стільки те, що лежить в основі всього сущого, в тому числі і суспільного і індивідуального життя людей, а скільки як  те, що виступає своєрідним організуючим началом цього життя. Гармонія – це організуюче начало людського буття. Цю свою функцію гармонія виконує тому, що вона є змішанням і поєднанням протилежностей. І на рівні буття як такого, і на рівні людських відносин, індивідуальних життєвих шляхів і доль гармонія – це принцип, що лежить в основі їх розгортання і досягнення кінцевих задач. На думку піфагорійців, такий стан речей можливий лише тому, що різноманітності, протилежності в явищі гармонії не зникають, не знищуються, а узгоджуються одне з одним, доходять злагоди. І саме це ми можемо стверджувати щодо явища гармонії суспільного життя, виходячи з логіки роздумів Піфагора.

Як бачимо Піфагор досить детально концептуалізував гармонію, яку вважав первинною щодо числа. Цей аспект вчення давньогрецького філософа опинився, певною мірою, поза увагою дослідників його творчості. Розкрити його – одна із задач не тільки сучасних послідовників Піфагора, але будь-яких серйозних розвідок його філософської спадщини.

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Антология мировой философии: Методический сборник философских текстов. Т 1. Ч. 1. / Сост. М.А. Парнюк, В.И. Даниленко. – К.: УМК ВО, 1991. – 292 с.

2. Антология мировой философии. В 4-х томах.– Т. 1. Ч. 1и2 – / Сост.:          В.В. Соколов. – М.: Мысль, 1969. – 936 с.

3. Пифагор // Таранов П.С. Анатомия мудрости: 120 философ: В 2-х т. – Симферополь: Реноме, 1997. – Т. 1. – С.77-90

4. Проблема становлення особистості в системі “індивід – суспільство” / філософсько-культурологічний аналіз. – ЖДТУ, 2005. – 320 с.