УЧАСТЬ МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ У ПЕРЕСЕЛЕННІ ПОЛЯКІВ З ТЕРНОПІЛЬЩИНИ ДО ПОЛЬЩІ У 1944–1946 РР.

 

 

Гонтар Т. М.

 

УЧАСТЬ МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ У ПЕРЕСЕЛЕННІ ПОЛЯКІВ З ТЕРНОПІЛЬЩИНИ ДО ПОЛЬЩІ У 1944–1946 РР.


Проблема насильницьких переселень українців і поляків згідно з Угодою 9 вересня 1944 р. не є новою ні в українській, ні в польській історичній літературі. Вона вже розглядалась як спеціально [1], так і в комплексі з проблемою переселення українців з Польщі до УРСР [2].

Зрозуміло, що процес депортації українців з Польщі в Україні висвітлений значно детальніше. Втім, у насильницькому переселенні українців і поляків є багато спільного, хоча організовувались ці процеси в різних країнах. Метою даної статті є виявлення особливостей виселення поляків із однієї з західноукраїнських областей – Тернопільської. В результаті цього процесу етнічний склад області значно змінився. Поляки проживали на цих землях упродовж століть, польська культура, політичні діячі, прийоми господарювання стали важливими елементами спільної історії двох народів.

Вже через 10 днів після підписання Угоди між Урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення до області надійшло рішення РНК УРСР про практичне сприяння евакуації – саме таким військовим терміном називалось переміщення людей. Вся робота повинна була узгоджуватись з роботою Головного представника Уряду УРСР з евакуації і районних представників. На території області утворювалось три районні представництва. Перше – Кременецьке, що поширювало діяльність в тодішніх районах – Кременецькому і в м. Кременці, Вишневецькому, Великодедеркальському, Лановецькому, Почаївському і Шумському. Друге – Тернопільське, що діяло в Тернопільському районі і м. Тернополі, а також в Бережанському, Великобірківському, Великоглибочецькому, Гримайлівському, Залозецькому, Збаразькому, Зборівському, Козівському, Козлівському, Микулинецькому, Новосільському, Підволочиському, Скалатському, Струсівському районах. Третє – Чортківське, створене для діяльності в Чортківському районі і м. Чорткові, а також в районах: Білобожницькому, Борщівському, Буданівському, Бучацькому, Гусятинському, Заліщицькому, Золотопотоцькому, Золотниківському, Копичинецькому, Коропецькому, Мельницькому, Монастириському, Підгаєцькому, Пробіжнянському, Скала-Подільському і Тлустенському.

3 жовтня 1944 р. при облвиконкомі був створений відділ у справах евакуації і розселення українського і польського населення, начальником якого став заступник голови облвиконкому Жученко [1, с.36-37]. Надалі саме ці органи здійснювали організацію переселення поляків на місцях, одержували розпорядження згори, виконували їх.

 Спостерігається певний конфлікт інтересів. Районні комісії, проінструктовані таким чином, що вони виконують міжнародну Угоду, де були записані добровільність переселення, компенсації за залишене майно, сприяння влади перевезенню особистих речей, господарського реманенту і худоби, діяли обережно, шляхом роз’яснень і повідомлень. Так, в Тернополі районна комісія почала свою роботу з розвішування оголошень про реєстрацію для евакуації і її умови. Ці оголошення через кілька днів були зірвані представниками націоналістичних організацій, натомість були вивішені повідомлення про скасування евакуації [3, арк.15].  Обласний же відділ у справах евакуації і розселення одержував інструкції, як і весь облвиконком, від партійних органів, а вони були про те, більш категоричними. Наприклад, вказівка, що треба домагатись вивезення поляками якомога меншої кількості худоби і майна.

В січні 1945 р., коли виселення поляків вже почалось (з області виїхало 1285 сімей – 3943 чол.), обласний комітет партії зауважив, що вивезено багато худоби – власності польських сімей. Коней було вивезено 69, корів – 373, овець і кіз – 77. Наслідком стало розпорядження заготівельним органам вжити заходів, які б сприяли вивезенню значно меншої кількості худоби, а облфінвідділу – оформити залишене майно [4, арк.7,9].

З Києва секретарю Тернопільського обкому партії Компанцю надійшло повідомлення про те, що польське населення, що від’їжджає до Польщі залишає коней з повозками і упряжжю на залізничних станціях. Причина полягала в нестачі вагонів для худоби. Залишене майно забирало місцеве населення з сіл і селищ, розташованих поблизу станцій. Обком зовсім не збирався розв’язати проблему таким чином, щоб поляки могли забрати худобу з собою, натомість зобов’язав райкоми  і виконкоми районних рад в дні від’їзду посилати на станції  заготівельників, які б забирали коней і повозки і доправляли в районну заготівельну організацію для подальшої передачі колгоспам і радгоспам [4, арк.1].

На пограбування поляків, що від’їжджали, місцевою владою скаржився на нараді у наркома закордонних справ Мануїльського представник польського уряду Грабський. Це були скарги на органи НКВС і міліцію, що вони при вантаженні поляків у вагони здійснюють перевірку майна і худоби, не маючи на це жодних прав. В скарзі вказувався і випадок, коли 4 серпня 1945 р. в Теребовлі на станцію прибуло керівництво району на чолі з першим секретарем Любарським і забрало незаконно 30т. зерна [4, арк.30]. Згаданий випадок не був поодиноким. Так само вчинили секретар райкому і голова райвиконкому в Борщеві [5, арк.13].

Немало польських сімей відмовлялись переїжджати. Серед них були і люди на керівних посадах. Ситуація ускладнювалась і тим, що відразу після звільнення області від німецьких загарбників, кадрова політка радянських органів була орієнтована на висування для роботи керівниками в селах і районах саме поляків. Після Угоди 9 вересня 1944 р. кадрова політика різко змінилася, але багато поляків вже були керівниками, працювали на важливих господарських посадах. Голова Коростятинської сільради Дружга Йосип відмовився переселятись: «Я до Польщі не поїду, я тут народився і тут буду помирати». Мельник Шумський висловився так: «За час перебування фашистів на території нашого району я мав великі втрати і чекав визволення Радянською владою. Тепер їхати нікуди не хочу[5, арк..3].

Ще однією драматичною сторінкою ставало питання вивезення релігійними громадами культових речей. Уповноважений Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР по Українській РСР Вільховський видав спеціальне розпорядження, за яким полякам дозволялось вивезти з храмів лише гроші, паливо, свічки, масло – так зване перехідне майно. А меблі, дзвони, органи, килими повинні були передаватись у держфонд і реалізуватись ним. Це ж стосувалось ікон, хрестів «і все, прикрашене дорогоцінними каменями» Більше того, з даного розпорядження видно, що навіть одяг священика вивезти можна було лише з особливого дозволу Уповноваженого ради, склавши акт в 3-х примірниках: «Якщо ксьондз чи настоятель монастиря претендує як професіонал (служитель культу) на деякі речі з культового майна (сутана, ризи, хрест, звичайна чаша, ікони і т.п.) – з особливого дозволу…можна дати дозвіл на вивіз» [5, арк.6].

Переселення здійснювалось в обстановці тиску. Хоча випадків насильства і вбивств з боку армії було й менше, ніж щодо українців в Польщі під час переселення, вони мали місце. На Тернопільщині відомий випадок стався в Козівському районі. У травні 1945 р.  на станцію Козова було подано 12 вагонів, для завантаження яких мобілізували поляків. Польське населення відмовилось. Тоді місцева влада звернулась до НКВС. Звідти дали 11 бійців. В ході конфлікту поляк Дандедович чинив опір і був убитий –«випадково», як писалось тоді у поясненні. «Більше ніякої стрілянини не було і поляки не тільки не розбіглися по лісах, а навпаки, зібралися в одне місце і підняли ледь не повстання, –  писав секретар Козівського райкому Конюх. –   Боєць Дзюба був заарештований і переданий суду. Засуджений на 1 рік умовно» [4, арк.4].

Примус до важких робіт повинен був спонукати поляків до швидшого виїзду. Свій інтерес був і у ряду місцевих керівників. Він полягав у заволодінні будинками і присадибними ділянками поляків у інтересах своїх відомств, а іноді й себе особисто. Так намагався вчинити начальник станції Підволочиськ Лотоцький. Серед залізничників було багато поляків, і коли вони виїхали, начальник станції в 700 м від свого дому захопив 28 городів, що належали робітникам і службовцям [7, арк.59]. Щоправда, про це стало відомо в Тернопільському облвиконкомі, і городи у начальника забрали.

Місцеві органи влади Тернопільщини, як і скрізь в УРСР, були частиною адміністративної системи, виконували розпорядження згори, і до доль переселенців, до речі, не лише польських, але й українських, були байдужими. Вони не були органами самоврядування, навіть при наявності виборності. Виконання розпоряджень і звіти перед керівництвом – ось стиль їх діяльності. Тому реальної допомоги в переселенні, драматичному вже за самим задумом, вони не надавали і надати не могли.

Список використаних джерел

  1. Ткачов С. Польсько-український трансфер населення 1944 – 1946 рр. Виселення поляків з Тернопілля / Сергій Васильович Ткачов. – Тернопіль, 1997. – 216 с.
  2.  Сергійчук В. Депортація поляків з України. Невідомі документи про  насильницьке переселення більшовицькою владою польського населення з УРСР в Польщу в 1944 – 1946 роках /  Володимир Сергійчук. – Київ, 1999. – 192 с.
  3. Держархів Тернопільської обл., ф.3, оп.1, спр.21.
  4. Держархів Тернопільської обл., ф.1, оп.1, спр.284.
  5. Держархів Тернопільської обл., ф.Р1833, оп.5, спр.30.
  6. Держархів Тернопільської обл., ф.1, оп.1, спр.324.
  7. Держархів Тернопільської обл., ф.1, оп.1, спр.597.