ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ СИМИРЕНКО – УКРАЇНСЬКИЙ ПІДПРИЄМЕЦЬ ТА БЛАГОДІЙНИК

 

ПОД- СЕКЦИЯ 4. История Украины 

Радецький В.Е.

студент історичного факультету

Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка

 

ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ СИМИРЕНКО – УКРАЇНСЬКИЙ ПІДПРИЄМЕЦЬ ТА БЛАГОДІЙНИК


Серед нечисленної групи українських промисловців ХІХ ст. своєю підприємницькою та громадською діяльністю виділялося декілька визначних особистостей. Серед них особливе місце посідає Василь Федорович Симиренко, що здобув славу не тільки теоретика та практика цукроваріння, а й знаного в суспільно-політичних та культурних колах благодійника.

Народився В. Симиренко у 1835 р. у с. Мліїв Черкаського повіту Київської губернії. Спочатку навчався в Санкт-Петербурзі у французькому пансіоні, пізніше – у Паризькому політехнічному інституті, після закінчення якого здобув фах інженера-технолога цукрової промисловості [1, с. 35].

Час навчання В. Симиренка у Парижі збігся з початком краху родинної фірми «Брати Яхненки та Симиренко». Після смерті брата Платона (1863 р.) та батька Федора (1867 р.) він був викликаний із Франції для керування підприємством. У 1868 р. В. Симиренка обрали головою Торгового дому «Брати Яхненки та Симиренко». Зробивши все можливе і переконавшись у приреченості фірми, Василь Федорович у 1873 р. залишив посаду голови адміністрації, відмовившись від своєї частини спадщини, і покинув Мліїв [9, с. 37].

За роки роботи в Млієві В. Симиренко заощадив понад 30 тис. крб., на які було куплено з торгів запущену руїну невеликої державної цукроварні у с. Сидорівка, розташованій за 45 км. на захід від Млієва [3, с. 17]. Для відновлення занедбаної цукроварні були потрібні великі кошти, тому В. Симиренку доводилося позичати їх на дуже важких умовах. Про ті складні часи Василь Федорович згадував: «Я часом платив по 84% річних, щоправда, позичаючи на короткий термін» [5, с. 162].

Завдяки здобутій освіті інженера-технолога, конструкторському хисту та таланту адміністратора В. Симиренку вдалося перетворити цю невелику цукроварню на модернізоване підприємство, що приносило значні прибутки. Він особисто брав участь в удосконаленні технологічного процесу цукроваріння: на основі нових наукових досягнень у галузі фізики та хімії Василь Федорович сконструював декілька якісно нових на той час цукрових машин. Зокрема, у 1876 р. він зареєстрував патент на випаровувальний апарат, що вдвічі скорочував витрати палива на переробку цукрового буряка. Також велику увагу, працюючи в хімічній лабораторії, приділяв пошуку економніших способів виварювання цукру [2]. Іван Розгін зазначав, що В. Симиренко «перший найбільший, а може, і взагалі – єдиний теоретик і практик українського цукроварства» [7, с. 75].

Цікавим є той факт, що на Сидорівському цукровому заводі уперше в Російській імперії виготовляли мармелад та пастилу «Українська», які успішно експортували за кордон, а також приписували хворим у місцевих лікарнях [2].

Крім того, Василь Федорович брав активну участь у роботі «Отделения Императорского русского технического общества», яке відкрилося у м. Городище у 1871 р. Зокрема Василь Федорович часто подавав свої матеріали в друкований орган цього товариства – «Записки КОРТО по свеклосахарной промышлености». Серед них відмітити «Усовершенствование выпарных аппаратов», «Теория выпарки Эллинека и его критические приемы», «О необходимости и пользе вести на заседаниях технические журналы» [3, с. 18].

Разом з тим В. Симиренко був чи не найбільшим меценатом на Україні в кінці ХІХ – початку ХХ ст. та увійшов в історію, за словами Євгена Чикаленка, як «найвидатніший, найщиріший українець з-поміж так званих «буржуїв», який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї душі, а й до глибини своєї кишені» [1, с. 35].

Характеристику благодійної діяльності В. Симиренка можна розпочати із його внеску в розвиток національних періодичних видань. Яскраве свідчення цього аспекту діяльності подає Володимир Леонтович: «у часи тяжкого тиску на все українське і ослаблення національних почуттів жодне українське видання не виходило на Наддніпрянській Україні без допомоги Василя Федоровича» [5, с. 163]. Протягом декількох років дефіцитних років він покривав бюджет щомісячного історико-етнографічного та літературного часопису «Киевская старина». Один із видавців «Киевской старины» Володимир Науменко засвідчував, що «на одну тільки справу видання «Киевской старины» Василь Симиренко видав понад 35 тис. крб.». [8, с. 43]. Фінансував і інші періодичні видання, зокрема «Громаду», «Раду», «Громадське слово», «Літературно-науковий вісник», видавництво «Вік» [4, с. 6]. У своїх спогадах Андрій Ніковський зазначав: «Багато єсть коштовних і популярних на Україні видань, що теж повинні були б мати напис «коштом» або «за допомогою» Василя Симиренка» [8, с. 44].

Про ще одну спробу підтримки періодичних видань, проте вже за межами України, згадує Євген Чикаленко у своїх спогадах за 1861-1907 рр.: «Він був заклопотаний тим, що в Європі нічого не знають про Україну, а тому вважав, що потрібно вжити заходів, щоб у закордонну пресу подавалися відомості про український національний рух. Для того він передав … біля 5000 крб. Тими грішми Одеська Громада допомагала … видавати журнал німецькою мовою «Рутеніше Рев’ю». Потім Симиренко давав … гроші на видання журналу «Україна Рундшау»» [1, с. 37–38].

За фінансової допомоги Василя Симиренка у 1876 р. було видано двотомний «Кобзар» Т.Шевченка у Празі, а у 1907 р. він передав Петербурзькій громаді суму у розмірі 1800 руб. на видання «Кобзаря» [2].

Олександр Лотоцький у своїх спогадах писав: «син українського селянина Василь Симиренко серед загального дезертирства залишився до кінця сином свого народу, допомагаючи нечисленній українській інтелігенції у всіх її починаннях» [4, с. 5]. Зокрема, можна відмітити те, що він дав кошти Олександру Кістяковському на першу публікацію у 1879 р. Кодексу «Права, за якими судиться малоросійський народ», написаного ще 1743 р. У листі до Кістяковського (25.11.1874) Симиренко зазначив, «що справа видання цього рукопису справа вельми корисна для науки нашого права». Також сприяв виданню «Трудів» етнографічно-статистичної експедиції Павла Чубинського в Україні і Білорусі [3, с. 18–19].

Згадуючи благодійну діяльність В. Симиренка, Володимир Леонтович пише: «першими та найбільшими своїми метою та обов’язком... завжди вважав – підтримувати український національний рух» [5, с. 163]. Він, зокрема, допомагав Південно-Західному відділу Російського географічного товариства (членом якого була його дружила Софія), українському гуртку при Київській духовній семінарії, громадському товариству «Родина». Варто згадати і про постійну допомогу окремим українським діячам – Борису Грінченку, Михайлу Коцюбинському, Іллі Шрагові, Михайлу Драгоманову [7]. Не оминула його підтримка і Наукове Товариство імені Шевченка. Про це яскраво свідчить «Альманах Українського народного союзу на рік 1973»: «В 1912 р. заходами Грушевського НТШ закупило великий будинок при вул. Чарнецького, і там розміщено бібліотеку та музеї НТШ. На ту ціль прийшла пожертва від відомого мецената Василя Симиренка в сумі 250000 корон, а решту покрив центральний австрійський уряд» [8, с. 44].

Вартим уваги є факт того, що Василь Федорович впродовж 40 років передавав 10% своїх прибутків Київській Громаді на культурно-громадські справи. Свідченням цього є слова О. Лотоцького: «Ще замолоду пообіцяв давати десятину своїх прибутків на українську справу, він до смерти виконував ту свою обіцянку» [8, с. 44]. Наступним кроком допомоги Київській Громаді було те, що у 1880 р. Василь Симиренко та його дружина підписали довіреність на право Володимира Антоновича користуватися всіма сімейними заощадженнями на потреби цієї організації [6, с. 52].

Враховуючи те, що у подружжя Симиренків не було дітей, Василь Федорович уклав заповіт, згідно з яким усе майно (Сидорівська цукроварня, 462 десятини землі, особняк у м. Київ по вул. Десятинній), що оцінювалося у 10 млн. крб., після його смерті повинно піти на потреби українського національного руху через посередництво Товариства допомоги українській літературі, мистецтву і науки [1, с. 38].

Своєрідним життєвим девізом В. Симиренка були слова самого благодійника: «Кожен мусить робити те, до чого здатний. Я тямлю заробляти гроші, то мушу заробляти їх для України. А нащо б я силувався так заробляти, якби для України не були потрібні гроші» [5, с. 163].

Не зважаючи на великий внесок В. Симиренка у розвиток вітчизняної культури, про його благодіяння майже ніхто не знав. Це було пов’язано з тим, що Василь Федорович забороняв будь-де згадувати  про його допомогу. Володимир Науменко зазначив: «... все це робилося так, що ім'я його залишалося десь у тумані, і багато хто … знали тільки, що є якийсь жертводавець, але хто він – залишалось для них загадкою» [8, с. 43–44]. В контексті цього можна згадати і слова А. Ніковського: «не од старих царів, а з простого люду походив наш Меценат, - не потрібував ні віршованої, ні друкованої, ні якої б там не було подяки, бо робив, що міг...» [6, с. 51]

Таким чином, В. Симиренко після занепаду промислових потужностей Торгового дому «Брати Яхненки та Симиренко», завдяки своїй технічній освіті та конструкторському хисту на власній цукроварні зумів зберегти добру славу родини Симиренків як одних із лідерів цукрової промисловості Російської імперії. Разом з тим В. Симиренко зробив неоцінений внесок у розвиток національної культури шляхом матеріальної підтримки діячів українського національного руху.

список використаних джерел

  1. Білоцерківська Г. Василь Федорович Симиренко – меценат української культури / Ганна Білоцерківська // Бібліотечний вісник. — 2007. — № 3. — С. 35–38.
  2. Великий Хорс українського відродження. До 175-річчя від дня народження Василя Федоровича Симиренка (1835 – 1915) [Електронний ресурс] / Календар знаменних та пам’ятних дат. — Режим доступу до документу: http://www.nplu.org/ua/events/calendar/2010/text/sumurenko.htm
  3. Ганницький С. Василь Симиренко – технолог, промисловець і меценат / Сергій Ганницький // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка. Серія «Історія». — Тернопіль, 2005. — Вип. 2. — С. 17–20.
  4. Курінна Т. Благодійницька діяльність родини Симиренків у ХІХ – на початку ХХ ст. (на матеріалах краєзнавчих архівів, спогадів сучасників, невідомих джерел) / Т. Курінна // Історія України. — 2002. — № 11. — С. 4−6.
  5. Леонтович В. Український Никодим / Володимир Леонтович // Київ. — 1996. — № 7–8. — С. 161–164.
  6. Ніковський А. Пам’яти Василя Симиренка / Андрій Ніковський // Родовід. — 1995. — № 10. — С. 49–52.
  7. Слабошпицький М. Симиренки: конспект родинної хронічки / Михайло Слабошпицький // Світогляд. — 2009. — № 1. — С. 72–78.
  8. Чередниченко Д. «В одну громаду скуті…» / Дмитро Чередниченко // Родовід. — 1995. — № 10. — С. 39–48.
  9. Шевченко О. Родина Симиренків і розвиток цукрової промисловості України / Ольга Шевченко // Родовід. — 1995. — № 10. — С. 31–38.