ІРОНІЧНІ ФОРМИ ВИРАЖЕННЯ АВТОРСЬКОГО Я У ПАМФЛЕТАХ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

 

ПОД- СЕКЦИЯ 1. Литературоведение

 

Ткалич І. В.,

аспірантка кафедри української літератури

 і компаративістики 

Черкаського  національного університету

 імені Богдана Хмельницького

 

ІРОНІЧНІ ФОРМИ ВИРАЖЕННЯ АВТОРСЬКОГО Я У ПАМФЛЕТАХ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

 

Постановка проблеми. Іронію можна розглядати як одну із фундаментальних особливостей художнього мислення Миколи Хвильового, що виявляє себе і в художніх творах, і в публіцистиці. Така позиція пов’язана з характерним для духовної ситуації початку ХХ ст. «відчуттям «полону мови», полону ілюзій, – стереотипів світобачення, ідеологій і міфів, що постають між об’єктом і суб’єктом, і які руйнують ідентичність досвіду розуміння реальності [6, с. 4]».

Іронія є не лише способом інакомовлення, але й постає «як право інакомислення, як запорука самої можливості сумніву і  свободи думки [8, с. 5]». Безпечний шлях досягнення мистецької волі, за С. К’єркегором, – майстерне переодягання, гра масками. «В цьому іроніст знає толк і має в своєму розпорядженні великий вибір маскарадних костюмів на будь-який смак [4]». Такий маскарад дає можливість автору говорити правду, а  форма гри і маски звільняють його від відповідальності за сказане.

Аналіз останніх досліджень. Феномен авторської реалізації у публіцистичному тексті став об’єктом дослідження В. Ю. Дроботенко [2], В. Здоровеги [3], О. В. Китиці [4]. До питання наративної концепції художньої творчості М. Хвильового зверталися Г. Грабович [1], М. Руденко [7]

Мета нашого дослідження проаналізувати іронічні наративні ідентифікації у памфлетах М. Хвильового.

Виклад основного матеріалу.  «У літературі 20 – 30-х років ХХ ст. відбуваються зміни на різних рівнях художнього твору, в тому числі змінюється “обличчя” автора, який переживає своєрідне роздвоєння, прагнучи дати неоднозначне сприйняття абсурду реальності, щоб через зіткнення позицій розкрити своє бачення світу [9, с. 50]. Конфлікт між авторським ідеологічним виміром і наративними модифікаціями реалізує іронічну модель письма. Іронія в такому разі постає базовою передумовою художньої організації тексту.

Роздвоєння у М. Хвильового досягає найбільшої складності у літературних рольових іграх. Про його багатолике авторське Я у художньому тексті пише Г. Грабович: «У Хвильового сама присутність і різноманітність таких масок, що здебільшого є пастками, на які перетворюються роль і рольова гра, – дивовижна». [1, с. 248]. Питання ролі для письменника фактично було питанням самоозначення.  «Будуючи свої тексти зі складною оповідною структурою, він досягав ефекту авторської маски, відмежування себе від своїх персонажів та їх переживань [7, с. 116]». І якщо у художньому тексті важко відокремити форму презентації письменника у структурі розповіді від самого автора, то у публіцистичному – вони є нероздільні.

Об'єктивування ідеологічної позиції автора у публіцистиці відбувається через наратора. Письменник, як правило, авторитетна особа з усталеними громадянськими переконанням. Він полемізує з опонентами не стільки, щоб переконати їх у своїй правдивості, скільки задля завоювання довіри читача, емоційного й ідеологічного впливу на нього. Ілюзія ненав’язливої дружньої бесіди виникає з перших сторінок твору. Публіцист звертається до  розуміючого читача, який має змогу оцінити і прийняти теорію .

У памфлетах М. Хвильового оповідач втілює зміну масок у тексті, грає різні ролі, цитує опонентів. Можемо окреслити декілька таких ролей. Насамперед, лінія наративу актуалізується в трьох іпостасях. Магістральна  очевидна роль вираженого Я виписана в збірному образі – «ми «олімпійці». Цей персонаж є водночас резонером поглядів автора й «голосу народу». Він ідеологічно сформований, безкомпромісний і проголошує високі естетичні критерії. «Відповідали їм ми, «олімпійці» (Так назвали нас наші літературні супротивники). … Сподіваємося, що наші памфлети будуть першим абетковим абзацом до теорії нового мистецтва [10, с. 390-391]».

Такий прийом наближення автора до читачів, об’єднання їх створює ефект відвертості, одноголосності  і, разом з тим, допомагає втримати увагу реципієнтів. «Цей наратор творить тексти, не надаючи їм ніякої позаавторської автономії. Він повсякчас втручається у розповідне полотно, коментує та пояснює, сумнівається у правильності вибору і переконує сам себе. Окрім того, він веде активну естетичну полеміку зі своїми опонентами. [7, с. 120]».

Подеколи в діалогах оповідач з метою підсилення іронічного ефекту симулює протилежну позу – простака, який показує свою некомпетентність і наївно погоджується із переконаннями опонентів: «Хіба не можна «помарити в минулих віках»… Хіба не можна про них писати твору? Не можна? А ми й не знали! Тепер зрозуміємо… [10, с. 425]». Зазвичай таке удаване нерозуміння завершується зриванням простацької маски і резюмується вагомим аргументом наратора-«олімпійця».

 І перша, і друга маски виконують функції суб’єкта іронії. Третя ж постать вираженого Я знаходиться в розряді об’єкта іронії і реалізується формою третьої особи – Миколи Хвильового: «… якийсь «енко» вилаяв поему «Я». Наш друг Хвильовий «образився» й пішов у контратаку [10, с. 517]». При цьому, автор зауважував, що ця «таємна особа» – лише його «чорна маска [10, с. 575]». За словами М. Руденко, така форма мовлення про себе пов’язана з тим, що  Хвильовий – літературний і громадський діяч – це маска, соціальна роль Миколи Фітільова. Метанаратив Хвильового-персонажа можна простежити в новелах «Кіт у чоботях» (Микола Григорович), «Вступна Новела» (Микола), «Арабески» (Микола), «Санаторій на зона» (Nicolas).

Найбільш артистичною з усіх наративних артикуляцій – позиція літературних опонентів у памфлетах. М. Хвильовий майстерно використав усі можливості іронічного цитування.

Оригінальне повідомлення несе в собі певний код. Це ж повідомлення в устах іншого персонажа або оповідача (як цитата) набуває нового значення, найчастіше іронічного. Автор засобами прямих, непрямих цитувань і власних запитань від імені опонентів передає їхні думки, надаючи їм власної риторики. «Та літературна продукція, яка служить на користь будові життя, яка родить слідком за собою потрібні наслідки  (вчіться образної мови в «енка»), є, перш за все потрібна й необхідна літературі [10, с. 398]». Таким чином митець провокує недовіру до тверджень опозиціонерів, з’ясовує справжній сенс їхніх заяв.

Висновки. Отож, полеміка памфлетів найяскравіше засвідчила  талант М. Хвильового до перевтілення. Автор миттєво змінював з однієї на іншу маски вираженого Я, приміряв на себе роль ідеологічних антитетиків. Усі ці засоби сприяли досягненню  максимальної іронічної експресії.

 

Література

  1. Грабович Г. Символічна автобіографія у прозі Миколи Хвильового / Г. Грабович  Тексти і маски. – К.: Критика, 2005. – 312 с.]
  2. Дроботенко В.Ю. Простір публіцистичного тексту: мовна особистість і образ автора [Електронний ресурс] // Східнослов'янська філологія: збірник наукових праць. – Вип. 17. Мовознавство. – Горлівка: Б.в., 2009 / режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum /Sfil/ Mova/ 2009_17/ index.htm
  3. Здоровега В. Про журналістику і журналістів: Статті, есе, виступи діалоги. / В. Здоровега. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2004. – 131 с.
  4. Китиця О. В. Категорія персональності та засоби її вираження в публіцистичному стилі: автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01 /О. В. Китиця. –  Дніпропетр. нац. ун-т. – Дніпропетровськ, 2001. – 19 с.
  5. Кьеркегор С. О понятии иронии  [Електронний ресурс] / Перевод и примечания А. Коськовой и С. Коськова / режим доступу: http://www. webpodval.ru/index.php?name=Files.
  6. Рымарь Н.Т. Ирония и мимезис: к проблеме художественного языка ХХ в. / Ирония и пародия: Межвуз. сборник научных трудов / Редакторы-составители: С.А.Голубков,  М.А. Перепелкин, В.П.Скобелев. – Самара: Самарский университет, 2004. – С. 4-17.
  7. Руденко М. Персонажна нарація в новелістиці Миколи Хвильового // Вісник львів. ун-ту. – Серія філол. –  Вип. 33. – Ч. 1. /М. Руденко. –  Львів, 2004. – С. 116-120.
  8. Семків Р. Іронічна структура: типи іронії в художній літературі /Р. Семків. – К.: Вид. дім "КМ Академія", 2004. – 135 с.
  9. Харлан О. Д. Homo ludens як персонаж прози міжвоєнного двадцятиліття (Майк Йогансен – Ілля Еренбург – Вітольд Ґомбрович)

9.// Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. – № 6 (217). – Ч. ІІ. /  Луганськ: Д.З. «Луганський національний університет», 2011. –  С. 47-54.

10. Хвильовий М. Твори: У 2 т. / М. Хвильовий.  – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2. – 925 с.