ЖІНОЧІ ОБРАЗИ В УКРАЇНСЬКІЙ РЕАЛІСТИЧНІЙ ПРОЗІ 70-Х РОКІВ ХІХ СТОЛІТТЯ

 

ПОД- СЕКЦИЯ 1. Литературоведение

 

Рудецька Н. М.

Харківський національний педагогічний

університет імені Г. С. Сковороди

 

ЖІНОЧІ ОБРАЗИ В УКРАЇНСЬКІЙ РЕАЛІСТИЧНІЙ ПРОЗІ 70-Х РОКІВ ХІХ СТОЛІТТЯ

 

Питання про специфіку образу жінки в художній літературі видається надзвичайно важливим на тлі усе більшого розвинення феміністичних (за висловленням М. Наєнко) методологій, зростання актуальності гендерних студій у сучасній культурі. В українській літературі ХІХ століття з’являються образи героїнь, які повною мірою репрезентують національний характер, увесь спектр соціальних явищ, які мали місце в українській пореформеній дійсності. Аналіз жіночих типів, їхні характеристики, окремі зауваження зустрічаються у монографіях та статтях про творчість окремих письменників, зокрема, праці В. Агєєвої, О. Бабишкіна, О. Білецького, О. Галича,                 О. Гончара, А. Гуляка, Т. Гундорової, С. Єфремова, М. Костомарова,           М. Міщука, Є. Нахліка, С. Пригодія, Н. Шумило та інших.

Література другої половини ХІХ століття – новий етап в історії українського письменства. Українська реалістична проза 70-х років створила цілу низку яскравих і  своєрідних жіночих образів, що у важких соціально-побутових умовах не втрачають світлих душевних якостей, хоча і не здатні на активний протест проти людської несправедливості. Метою ж нашого дослідження є аналіз жіночих образів в українській реалістичній прозі 70-х років ХІХ століття.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в ній уперше в українському літературознавстві реалізується комплексний підхід до проблеми  жіночих образів в українській реалістичній прозі 70-х років ХІХ століття.

Актуальність даної теми визначається необхідністю розгляду жіночих характерів в  українській реалістичній прозі 70-х років ХІХ століття у вигляді цілісної системи, у якій можливе виділення різних образів, з огляду на їхні дії та внутрішні переконання.

Об’єктом дослідження стали прозові художні твори Марка Вовчка,     О. Кониського, І. Нечуй-Левицького, Панаса Мирного, М. Павлика,               Т. Шевченка.

Предмет дослідження – стильові моделі жіночих характерів в українській літературі другої половини  ХІХ – початку ХХ ст.

У  різні часи вчені звертали увагу на неповторні особливості   жіночих   типів  в українській літературі. Так, уже М. Костомаров в «Обзоре сочинений, писанных на малороссийском языке»[4] звернув увагу на різні  типи  української жінки, репрезентовані  в творах Г. Квітки-Основ’яненка. “Характер жінки дуже своєрідно співвідноситься з культурою епохи … жінка з її напруженою емоційністю живо та безпосередньо всотує особливості свого часу, значною мірою обганяючи його. В цьому сенсі характер жінки можна назвати одним з найчутливіших барометрів суспільного життя. Жіночий характер парадоксально реалізує й прямо протилежні властивості. Жінка – дружина й мати – найбільшою мірою пов’язана з надісторичними властивостями людини, з тим, що глибше і ширше відбитків епохи”, – зазначав Ю. Лотман [5, с. 46].

Представники реалістичного напряму намагаються якомога правдивіше відтворити події  та  характери,  обставини й деталі,  наголошують суттєве, “земне”, типове  у  глибокому розумінні. Типовість реалістичного  характеру  полягає в тому, що  письменник, з одного боку, вдається до  широкого узагальнення, а з іншого – до зображення конкретного, індивідуального. Таким чином,   тип   є своєрідним  гармонійним поєднанням абстрактного, загального з конкретним, індивідуальним. Показова у цьому відношенні головна героїня повісті І. Нечуя-Левицького «Бурлачка». Своєрідність її зумовлена передусім тим, що це перший в українській літературі образ дівчини-покритки  в умовах післяреформеної дійсності. Тому шлях Василини в панські покої  інший, ніж у її попередниць з поем Т. Шевченка (наприклад, «Слепая», «Марина»). Василина стає наймичкою у посесора   по своїй волі, з причин економічної нужди. Відсутність будь-яких рецидивів рабської психології − одна з важливих її рис, яка виявляється не лише у взаєминах з Ястшембським,  а й іншими паничами. Обдурена і жорстоко покарана за щирість і наївність своїх дівочих почуттів, Василина не відчаюється у складних життєвих обставинах, як це зробила Катерина з однойменної поеми Т. Шевченка. Вона − натура активна, вольова, і тому знаходить у собі сили, щоб перебороти скрутні обставини і знову повернутись до життя, хоча це їй дається нелегко.

Істотною ознакою особистості Василини є проростання інтелектуаль­ного елементу в її свідомості. Якщо на початку повісті дівчина сліпо і безрозсудливо віддалась своїм почуттям, то у взаєминах з Іваном Михальчевським діє не тільки її серце, а й розум.

Індивідуальність Василини стає ще очевиднішою при зіставленні її з образом бурлачки Марії, яка проходить де в чому подібний життє­вий шлях.  Марія, ставши жертвою скрутних обставин, впадає у релігійний фанатизм, а Василина зберігає здорові основи своєї натури. Тому не можна вважати фінал повісті не типовим, як це декому здається. Він цілком реальний, бо зпричинований логікою характеру Василини і є ще одним підтвердженням його індивідуальних особливостей.

Через своєрідність образу героїні повісті проступає його типовість. Василина − породження капіталістичних суспільних та економічних взаємин, які почали складатися в патріархальному селі. У час написання повісті драматична життєва історія її героїні була досить поодиноким явищем, одначе, типовим, оскільки в ній відбились провідні тенденції нової доби, перш за все руйнування патріархальних основ селянського життя. Тому є всі підстави говорити і про типовість обставин у яких розкривається і формується характер Василини. Обставини ці як об’єктивні, так і суб'єктивні, бо перші з них незалежні від її волі і бажань, а другі створюються нею самою.

Новим і оригінальним явищем в українській літературі став образ Рисі («Семен Жук і його родичі» О. Кониського). Безпосередня, наївна і пустотлива дівчина-підліток під впливом  прочитаних книжок, Віренка, проймається ідеями жіночої емансипації, служіння народові. Перебування за кордоном, навчання в Цюріхському університеті сприяють поширенню її світогляду, поглибленню аналітичного мислення. «Вона рівняла життя селян на Україні до життя селян за кордоном. Не стояв перед її очима на Україні той страшний пролетаріат, котрий вона бачила за кордоном, але ще страшніша його стояла темнота і убожество українського села» [3; №22, с. 872]. Рися, будучи пере­конливою, що «в селі та землі немає села», в той же час відверто виявляє незадоволення обмеженістю програми свого брата. Вона вирішує, коли одержить від матері в спадщину землю, віддати її селянам. У всьому цьому бачимо уособлення типових ознак передових жінок -семидесятниць.

У романі Панаса Мирного та І. Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» серед численних персонажів одним із найяскравіших є Мотря. Вона  − типовий представник найбіднішої частини українського селянства. ЇЇ  особистість найповніше проступає у неспроможності збагнути трагедію Чіпки, тому вона оцінює всі його вчинки з позицій традиційної народної моралі. Отож, індивідуалізація образу Мотрі, як і Чіпки, проходить і через зовнішнє, і через внутрішнє розкриття характеру, але другий план −  психологічний −  набагато сильніший. Слід підкреслити глибоку життєвість психології Мотрі, чужість їй, незважаючи на  весь трагізм становища, релігійної містики, набожності. Гострота її душевної драми −  породження складності  і суперечливості життєвих обставин, в яких вона разом з своїм сином перебуває, а обставини ці в свою чергу відбивають переплетіння соціальних протиріч тогочасного  села.

Проблема взаємовідносин  матері та сина, зокрема в площині їх духовної спорідненості, вперше в українській літературі була порушена Шевченком у поемах «Неофіти» та «Марія» і трактувалась через утвердження повної їх єдності, хоча і з певними нюансами в кожному творі. У романі Мирного ця хвилююча сфера людського буття висвітлюється трагедійно, що накладає на образ Мотрі, незважаючи на його традиційність у соціальній і чисто материнській площинах, відбиток неповторної самобутності.

Одним з найбільш привабливих жіночих персонажів роману є Христя −  втілення типових вимог народного морального кодексу, наслідок її попереднього тяжкого сирітського і наймитського життя. Саме тому вона по-справжньому і навіть глибше, ніж Галя, розуміє дійсні причини, що штовхають Чіпку на слизький шлях. Христя, на відміну від інших, у тому  числі й свого чоловіка Грицька, бачить у ньому не звичайного п’яницю  і злодія, а шукача соціальної правди і відчуває свою внутрішню спорідненість з ним.

Духовна несумісність молодої жінки з її чоловіком Грицьком, що виникає на цьому ґрунті, могла б стати поштовхом для глибокої родинної  драми, коли б Христя знайшла сили вступити у боротьбу з традиційними патріархальними обставинами, в яких тоді перебувала жінка. Але цього не сталось, тому про драматизм становища Грицькової жінки дово­диться лише здогадуватись.

Близький до Христі за своєю ідейно-моральною природою, але відмінний засобами типізації, заголовний образ з оповідання М. Павлика «Ребенщукова Тетяна». Силою віддана за нелюба, героїня твору не забуває коханого Семена, але під страхом зберігає вірність осоружному чоловікові.

Типовість для старих часів зображуваної в оповіданні ситуації підкреслюється співзвучністю Тетяни з образами Наталі («Данило Гурч» Марка Вовчка), Катерини («Гроза» Островського) та інших. Вона також тягнеться до вільного життя, поза патріархальними побутовими та церковними умовностями. Але, будучи натурою небоєздатною, Тетяна лише своєю смертю виявляє протест проти родинного рабства.

Великою своєрідністю відзначаються жіночі образи в  повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Стара Кайдашиха, то солодка і улеслива, як мед, то лайлива і гірка, неначе полин, у всіх вчинках керується єдиним мірилом − матеріальною вигодою, у всьому прагне під­креслити свою зверхність над простими селянами. Риси і прояви особистості Кайдашихи до кінця вичерпують її внутрішнє єство як яскравого соціального типу, породженого за часів кріпацтва і в нових суспільних обставинах.

Якщо Кайдашиха сформувалась у перехідну добу, то старша її не­вістка Мотря − типове породження середовища, в якому безроздільно панують моральні закони дрібновласницького суспільства. Хоча в повісті докладно не розповідається про її життя у батьків, є всі підстави сподіватись,  що там вона пройшла добру школу виховання, наскрізь пройнявшись корисливістю та егоїзмом. Образи старої Кайдашихи та Мотрі по своїй соціально-психологічній природі − нове явище в українській літературі, незважаючи на те, що тема жінки займала в ній і до І. Нечуя-Левицького одне з провідних місць.

Менш оригінальним є образ Мелашки. Щирістю і ніжністю почуттів до Лавріна, батьків, поетичним сприйняттям природи, людяністю і лагідністю  вона в тій чи іншій мірі близька і Наталці І. Котляревського, і Марусі            Г. Квітки-Основ’яненка, і Катерині Т. Шевченка, і Олесі та Горпині Марка Вовчка,  і, нарешті Ганні з «Двох московок» І. Нечуя-Левицького. Проте для Мелашки не є властивою сліпа покірність важкій долі, яв це ми бачили в Горпині Марка Вовчка, Катерині Шевченка, Гані з «Причепи» І. Нечуя-Левицького, які лише своєю смертю   виявляли пасивний протест проти соціальної або родинної несправедливості. У характері молодшої невістки Кайдашів закладені риси, що споріднюють її з Мариною Шевченка або Машею Марка Вовчка.  Але егоїстичне болото врешті засмоктує і Мелашку, ставлячи поруч з свекрухою та Мотрею.

Отже, можна зробити висновок, що героїні творів І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, О. Кониського, М. Павлика та  інших  письменників   є яскравими представниками свого середовища і відповідно втілюють ті  проблеми  та  суперечності, які в ньому були. Дійсність давала письменникам багатий життєвий матеріал, за яким вони уважно спостерігали і скрупульозно вивчали, тому прозові твори письменників яскраво демонструють художній світ жінки за допомогою  художніх засобів літературної виразності, які сприяють зображенню жіночих емоцій, типу мислення і світорозуміння. Жіночі образи в українській літературі поступово еволюціонують: протягом XIX ст. у літературі з’являється новий образ жінки – вона прагне волі, незалежності та впевнено прямує до поставленої мети.

Література:

1. Білоус Н. В. Стильові особливості моделювання жіночих характерів в українській літературі другої половини XIX - початку XX ст.: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01 / Білоус Наталя Володимирівна. – К., 2005. – 20 с.

2. Вовчок Марко. Твори: в 6 т. / Вовчок Марко. - К. : Держлітвидав,  1955.

3. Кониський О. Семен Жук та його родичі / О. Кониський // Правда. – 1875. - №№ 1-10, 16-20, 22.

4. Костомаров М. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке  / Микола Костомаров // Історія української літературної критики та літературознавства : хрестоматія : у 3 кн. / за ред. П.М.Федченка. – К. : Либідь, 1996. –  Кн. 1. – С. 194–211.

5. Лотман Ю. М. Беседы о русской культуре: Быт и традиции русского дворянства (ХVIII – нач. ХIХ века) / Ю. М. Лотман. – СПб. : Искусство, 1999. – 415 с.

6. Мирний Панас. Твори: В 2 т. / Панас Мирний. - К.: Наукова думка, 1989.

7. Нечуй-Левицький І. Зібрання творів: у 10 т. / Нечуй-Левицький І. С. – К.: Наукова думка, 1968. 

8. Павлик М. І. Ребенщукова Тетяна / Михайло Павлик. Твори. – К.: Дніпро, 1985.