РОЛЬ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА В РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

 

ПОД- СЕКЦИЯ 5. Социальная педагогика.

 

Юрків Я. І.

кандидат педагогічних наук

, доцент кафедри соціальної педагогіки

Луганського національного університету імені Тараса Шевченка

 

РОЛЬ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА
В РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

 

Соціальна реабілітація дитини-інваліда – це комплекс заходів, спрямованих на відтворення порушених чи втрачених дитиною суспільних зв’язків та відносин. Метою соціальної реабілітації є відновлення соціального статусу дитини, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення певної соціальної незалежності.

Неодмінною умовою соціальної реабілітації є культурна самоактуалізація особистості, її активна робота над собою соціальною досконалістю. Якими б сприятливими не були умови реабілітації, її результати залежать від активності самої особистості.

Соціальна реабілітація дітей з функціональними обмеженнями – це складний процес, що потребує переорієнтації, і, насамперед – у напрямі розробки методології і методики соціально-педагогічної та психологічної моделі соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність суттєвих змін у ставленні до дітей-інвалідів, які потребують не тільки матеріальної, фінансової, гуманітарної підтримки і заходів реабілітації (медичної, професійної, соціально-побутової), а й належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистих якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні [1].

Сутність соціально-педагогічної реабілітації полягає у створенні таких умов для саморозвитку людини, в результаті яких виробляється активна життєва позиція особистості.

Реабілітація дітей з обмеженими можливостями має свої особливості, оскільки вона повинна забезпечувати, враховуючи, що мова йде про зростаючий організм, розвиток усіх систем і функцій, попереджувати затримку у рості та розвитку. Тому організація процесу соціальної реабілітації має базуватися на ряді принципів. В організації соціально-реабілітаційній практиці принципи відображають основні вимоги, що пред’являються до соціально-реабілітаційної діяльності і визначають її організацію, зміст, форми та методи реабілітаційного впливу. У соціально-реабілітаційній діяльності можна виділити наступні основні принципи:

По-перше, принцип гуманістичного спрямування соціально-реабілітаційного процесу, що передбачає необхідність поєднання цілей суспільства та особистості. Реалізація цього принципу потребує підпорядкування всього соціально-реабілітаційного процесу формуванню особистості дитини-інваліду, орієнтованої на її гідності.

По-друге, принцип опори на провідну діяльність. В його основу покладено ідею, що процес соціальної реабілітації на різних вікових етапах дитини повинен відповідати провідній діяльності, що є характерною для кожного вікового етапу (гра, навчання, спілкування) і психологічним можливостям та обмеженням, що пов’язані з віковими особливостями (самооцінка, самосвідомість тощо).

По-третє, принцип навчання діяльності передбачає в свою чергу активізацію дітей з обмеженими можливостями з метою оволодіння ними різноманітних видів діяльності, починаючи від найпростішої предметно-практичної діяльності переходячи до складних дій в пізнавальній сфері. Тобто у дітей-інвалідів повинні бути сформовані вміння контролю та самоконтролю, оцінки та самооцінки.

По-четверте, принцип опори на позитивні та сильні сторони особистості дитини. У кожній дитині, навіть якщо вона має значні проблеми розвитку, є потяг до морального самовдосконалення. Якщо дитина-інвалід, при оволодінні новими формами поведінки та діяльності, досягненні позитивних результатів, переживає радість, що укріплює впевненість у своїх власних силах, прагнення до подальшого росту. А також принцип психологічної комфортності передбачає створення в соціально-реабілітаційному процесі довірливої, стимулюючої активності дитини-інваліда атмосфери, з опорою на внутрішні мотиви, а також на мотивацію успішності [2; 3].

Ґрунтуючись на даних принципах при організації і безпосередньої реалізації соціальної реабілітації розроблено правила реабілітаційного процесу:

1. Ставитися до дитини з обмеженими функціональними можливостями як до такої, що вимагає спеціального навчання, виховання та догляду.

2. На основі спеціальних рекомендацій, порад та методик поступово і цілеспрямовано: навчати дитину альтернативних способів спілкування; навчати основних правил поведінки; прищеплювати навички самообслуговування; розвивати зорове, слухове, тактильне сприйняття; виявляти та розвивати творчі здібності дитини.

3. Створювати середовище фізичної та емоційної безпеки: а) позбавитися небезпечних речей та предметів; б) вилучити предмети, що викликають у дитини страх та інші негативні емоційні реакції; в) не з’ясовувати у присутності дитини стосунки, особливо з приводу її інвалідності та проблем, пов’язаних з нею.

4. Рідним та людям, що знаходяться в безпосередньому контакті з дитиною-інвалідом, потрібно: сприймати її такою, якою вона є; підтримувати і заохочувати її до пізнання нового; стимулювати до дії через гру; більше розмовляти з дитиною, слухати; надавати дитині можливості вибору: в їжі, одязі, іграшках, засобах масової інформації тощо; не піддаватися всім примхам, вимогам дитини; не вимагати від неї того, чого вона не здатна зробити; не боятися кожну хвилину за життя дитини [3].

Головна задача усіх осіб, що працюють з дитиною-інвалідом, полягає у тому, щоб забезпечити позитивні зміни у розвитку її особистості.

Основою для організації і проведення соціальної реабілітації є програма реабілітації дітей з обмеженими можливостями. Програма реабілітації дітей з обмеженими можливостями – це система заходів, які сприяють розвитку можливостей дитини і всієї сім’ї. Вона розробляється командою фахівців (лікарі, соціальні педагоги, психологи) разом з батьками.

Програма може розроблятися на півроку, на рік, все залежить від віку та умов розвитку дитини. Спеціаліст обговорює періодично з батьками досягнуті результати, успіхи і невдачі, разом аналізують всі незаплановані події, які відбулися за період реалізації програми. Лише після цього команда спеціалістів розробляє програму реабілітації на наступний період.

Програма реабілітації передбачає не лише сприяння розвитку дитини, але й набуття батьками спеціальних знань, психологічну підтримку сім’ї, допомогу сім’ї щодо можливості відпочити, відновлення сил тощо. У ході реалізації програми періодично проводиться моніторинг, регулярне відстеження ходу подій, у разі потреби куратор сприяє батькам у подоланні труднощів, ведучи переговори з потрібними спеціалістами, представникам установ, роз’яснюючи права дитини і сім’ї. Однією із важливих особливостей реабілітаційної програми має бути: 1) наявність міждисциплінарної команди спеціалістів; 2) участь батьків у процесі реабілітації що є найбільш складною проблемою; 3) увага спеціалістів спрямовується як на дітей, так і на батьків; 4) налагодження партнерства у реабілітації дітей-інвалідів [2; 3].

Таким чином, соціальна реабілітація організовується з метою найбільш повного розвитку у дитини з обмеженими можливостями духовних і фізичних сил шляхом використання її збережених функцій, виникаючих потреб та інтересів, її особистісної активності та створення відповідних внутрішніх та зовнішніх умов, в яких вони можуть найбільш повно проявлятися та розкриватися. Така організація соціально-педагогічної роботи базується на ряді вищевикладених принципів, яких мають дотримуватись усі суб’єкти соціально-педагогічної роботи з дітьми-інвалідами, і на їх базі має формуватися державна допомога таким дітям та їх родинам.

Люди з обмеженими можливостями як соціальна категорія людей, знаходяться в оточенні здорових у порівнянні з ними і мають потребу в більшому ступені в соціальному захисті, допомозі, підтримці. Ці види допомоги визначені законодавством, що конкретизуються нормативними актами, інструкціями і рекомендаціями, відомий механізм їхньої реалізації. Слід зазначити, що всі нормативні акти стосуються пільг, пенсій та інших форм соціальної допомоги, що спрямована на підтримку життєдіяльності, на пасивне споживання матеріальних витрат. Разом з тим, інвалідам необхідна така допомога, що могла стимулювати й активізувати інвалідів і придушувала б розвиток утриманських тенденцій. Відомо, що для повноцінного, активного життя інвалідів необхідне залучення їх у суспільно-корисну діяльність, розвиток і підтримку зв’язків інвалідів зі здоровим оточенням, державними установами різного профілю, громадськими організаціями й управлінськими структурами. Власне кажучи, мова йде про соціальну інтеграцію інвалідів, що є кінцевою метою реабілітації.

За місцем проживання (перебування) всіх інвалідів можна розділити на 2 категорії: 1) ті, що знаходяться в будинках-інтернатах; 2) ті, що проживають у родинах. Зазначений критерій, місце проживання, не слід сприймати як формальний. Він пов’язаний з морально-психологічним фактором, з перспективою подальшої долі інвалідів.

Відомо, що в будинках-інтернатах знаходяться найбільш важкі в соматичному відношенні інваліди. У залежності від патології, діти утримуються у будинках-інтернатах для розумово відсталих і з фізичними недоліками.

Діяльність соціального педагога також визначається характером патології в інваліда і співвідноситься з його реабілітаційним потенціалом. Для здійснення адекватної діяльності соціального педагога в будинках-інтернатах, необхідне знання особливостей структури і функцій цих установ.

Завданнями цього будинку-інтернату є: а) створення сприятливих умов життя, наближених до домашніх; б) організація догляду за проживаючими, надання їм медичної допомоги й організація змістовного дозвілля; в) організація трудової зайнятості інвалідів [2].

Відповідно до основних завдань будинок-інтернат здійснює активне сприяння в адаптації інвалідів до нових умов; побутовий комфорт, забезпечуючи інвалідів упорядкованим житлом, інвентарем і меблями, постільними засобами, одягом і взуттям; організацію харчування з урахуванням віку і стану здоров’я; диспансеризацію і лікування інвалідів, організацію консультативної медичної допомоги, а також госпіталізацію, тих кому треба, у лікувальні установи; забезпечення слуховими апаратами, окулярами, протезно-ортопедичними виробами і кріслами-колясками; відповідно до медичних рекомендацій організацію трудової зайнятості, що сприяє підтримці активного способу життя.

Значна частина дітей-інвалідів підлягає соціальній адаптації в самих установах, а в ряді випадків і інтеграції в суспільство. У зв’язку з цим, важливого значення набувають фактори, що впливають на соціальну адаптацію дітей-інвалідів та молодих інвалідів. Адаптація пропонує наявність умов, що сприяють реалізації наявних і формуванню нових соціальних потреб з урахуванням резервних можливостей інваліда.

В умовах будинку-інтернату при відсутності в штаті спеціальних працівників, що могли б вивчити потреби інвалідів, і при відсутності умов для їхньої реабілітації виникає ситуація соціальної напруженості, незадоволеності бажань. Інваліди, власне кажучи, знаходяться в умовах соціальної депривації, вони постійно відчувають дефіцит інформації.

Роль соціального педагога полягає в тому, щоб створити середовище в будинку-інтернаті. Терапія середовищем займає ведуче місце в організації способу життя інвалідів. Основним напрямком активного, діючого середовища є перебування, що спонукала би інвалідів на самодіяльність, самозабезпечення, відхід від утриманських настроїв і гіперопіки.

Для реалізації ідеї активізації середовища можна використовувати зайнятість працею, аматорські заняття, суспільно-корисну діяльність, спортивні заходи, організацію змістовно-розважального дозвілля, навчання професіям. Такий перелік заходів позадомом повинен здійснюватися лише соціальним педагогом. Важливо, щоб весь персонал був орієнтований на зміну стилю роботи установи, у якій знаходяться діти-інваліди. У зв’язку з цим, соціальному педагогові необхідне володіння методами роботи і прийомами роботи з особами, що обслуговують інвалідів у будинках-інтернатах. З урахуванням таких задач, соціальний педагог повинний знати функціональні обов’язки медичного і допоміжного персоналу. Він повинний уміти виявити загальне, подібне в їхній діяльності і використовувати це для створення терапевтичного середовища.

Для створення позитивного терапевтичного середовища соціальному педагогові необхідні знання не тільки психолого-педагогічного плану. Нерідко приходиться вирішувати питання і юридичні (цивільного права, трудового регулювання, майнові). Рішення або сприяння в рішенні цих питань буде сприяти соціальній адаптації, нормалізації взаємин інвалідів, а, можливо, і їхньої соціальної інтеграції в подальшому.

При роботі з дітьми-інвалідами важливо виявити лідерів з контингенту осіб з позитивною соціальною спрямованістю. Опосередкований вплив через них на групу сприяє формуванню спільних цілей, згуртованості інвалідів у ході діяльності, їхньому повноцінному спілкуванню.

Спілкування, як один з факторів соціальної активності, реалізується в ході організації життєдіяльності і проведення дозвілля. Тривале перебування дітей-інвалідів у свого роду соціальному ізоляторі, яким є будинок-інтернат, не сприяє формуванню навичок спілкування. Воно носить переважно ситуативний характер, відрізняється поверхневістю, нестійкістю зв’язків.

Ступінь соціально-психологічної адаптації інвалідів у будинках-інтернатах значною мірою визначається їхнім ставленням до своєї хвороби. Воно виявляється або запереченням хвороби, або раціональним відношенням до захворювання, або «відходом у хворобу». Цей останній варіант виражається в появі відгородженості, пригніченості, у постійному самоаналізі, у відході від реальних подій і інтересів. У цих випадках роль соціального педагога як психотерапевта, що використовує різні методи відволікання інваліда від песимістичної оцінки свого майбутнього, переключає його на повсякденні інтереси, орієнтує на позитивну перспективу. Роль соціального педагога полягає в тому, щоб з урахуванням вікових інтересів, особливостей дітей-інвалідів організувати соціально-побутову і соціально-психологічну адаптацію інвалідів.

Важливим методом діяльності соціального педагога є працевлаштування інваліда, що може бути здійснене (відповідно до рекомендацій лікарсько-трудової експертизи) або в умовах звичайного виробництва, або на спеціалізованих підприємствах, або в домашніх умовах. При цьому фахівець повинний керуватися нормативними актами про працевлаштування, про перелік професій для інвалідів та надавати їм допомогу.

При здійсненні реабілітації дітей-інвалідів, що знаходяться в родинах, важливої ролі набуває морально-психологічна підтримка цієї категорії осіб. Крах життєвих планів, розлад у родині, позбавлення улюбленої роботи, розрив звичних зв’язків, погіршення матеріального становища – ось далеко неповний перелік проблем, що можуть дезадаптувати інваліда, викликати в нього депресивну реакцію і виявися фактором, що ускладнює власне весь процес реабілітації.

Роль соціального педагога полягає в співучасті, у проникненні в сутність психогенної ситуації інваліда й у спробі усунути або хоча б зм’якшити її вплив на психологічний стан інваліда. Соціальний педагог повинен, у зв’язку з цим, володіти визначеними особистісними якостями і володіти основами психотерапії.

Таким чином, участь соціального педагога в реабілітації інвалідів носить багатоаспектний характер, що являє не тільки різнобічну обізнаність, поінформованість у законодавстві, але і наявність відповідних особистісних особливостей, що дозволяють інвалідові довірливо відноситися до цієї категорії працівників.

Література

  1. Айшевуд М. М. Полноценная жизнь инвалида / М. М. Айшевуд. – М. : Педагогика, 1991. – 88 с.
  2. Акатов Л. И. Социальная реабилитация детей с ограниченными возможностями здоровья. Психологические основы. Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Л. И. Акатов. – М. : ВЛАДОС, 2003. – 368 с.
  3. Технології соціально-педагогічної роботи: навч. посіб. / За ред. А. Й. Капської. – К. : УДЦССМ, 2000. – 372 с.