Рудецька Н. М.

ПОД- СЕКЦИЯ 1. Литературоведение

Рудецька Н. М.

Харківський національний педагогічний

університет імені Г. С. Сковороди

ПРОБЛЕМА ТИПОВОГО В УКРАЇНСЬКІЙ РЕАЛІСТИЧНІЙ ПРОЗІ 60-Х РОКІВ ХІХ СТОЛІТТЯ

Актуальність даної теми полягає у тому, що у наш час набуває гостроти проблема перегляду деяких застарілих літературних канонів. Це стосується і питання типового в реалістичній художній літературі. Адже, типове – один із основних стовпів, на якому будувалася теоретична споруда реалізму. Недарма, навіть з позицій сучасності, визначення реалізму трактується як «літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ» [2, с. 378].

Слід звернути увагу на те, що поняття типовості в художній літературі ще остаточно не визначене. С. Ожегов трактує слово «типовий» як «відповідний визначеному зразку, стандартний», а російське слово «типичний» − те, що володіє «особливостями, відповідними якомусь типу».

Як відмічає Н. Крутікова: «Упродовж тривалого часу в літературознавстві обов'язковою була вимога «типових характерів у типових обставинах» [5, с. 3]. Принцип нібито виправдовував себе, але, стаючи непорушним каноном кожного реалістичного твору, суперечив динаміці дійсного світу, де сам побут іноді був «фантастичним», а людина досить часто опинялася перед вибором, перед необхідністю виявити себе у виняткових, надзвичайних обставинах. Це гостро відчували Л. Толстой, В. Гаршин, Ф. Достоєвський та інші «реалісти-психологи». Але типовість не відкидає положення про те, що художній образ втілює в собі єдність загального та одиничного. Наприклад, фізичною типовістю людини є наявність голови й інших частин тіла, але всі ці частини відрізняються і відповідають конкретній особі, навіть відбитки пальців у кожної людини різні, що з успіхом використовує криміналістика. Те ж можливо сказати і про характер людини. Наука виробила типізацію характерів особистості – флегматик, меланхолік, сангвінік, холерик, але у межах цієї типізації характер кожної людини проявляється по різному у її діях. Те ж можна сказати і про загальні та конкретні, навіть надзвичайні, обставини, про природне і побутове оточення. Візьмемо для прикладу реальний сучасний європейський стан – це економічна криза, яка є типовою для всіх країн Євросоюзу, але на Грецію ця криза подіяла гірше ніж на Німеччину. Типовий грецький працівник діє зовсім не так як такий же типаж із Німеччини – він виходить на мітинги, бастує, а німець, у цей час, насолоджується баварським пивом. Тобто, типовість не є своєрідним консервантом, її сутність постійно змінюється в умовах прогресивних або регресивних явищ. Розмірковуючи над проблемами типовості, ми відчували, що від цього терміну віє чимось принизливим для особистості. Що вона (типовість) є уособленням теорії людини-гвинтика – незначної одиниці у глобальному просторі. Що вона суперечить індивідуалізації кожної людини. Але аналіз реалістичних творів, у тому числі творів українських класиків 60-х років ХІХ століття, змінив ці думки. Письменники-реалісти малювали своїх героїв зумовлюючи увесь спектр їх персональних якостей. Тому метою нашого дослідження є обґрунтування застосування естетичної категорії «типовість» на ранній стадії розвитку реалізму української прози 60-х років ХІХ століття.

Об'єкт дослідження – реалістичні прозові твори Г. Барвінок, П. Забоцького, П. Кузьменка, раннього І. Нечуй-Левицького, Марка Вовчка, Д. Мордовця, М. Омельковича, О. Стороженка, Ю. Федьковича, М. Чайки.

Предмет - типове як важлива естетична категорія української прози 60-х років ХІХ століття.

У зв’язку з тим, що трактування сутності типового, а також точка зору на цю важливу естетичну категорію української та російської демократичної критики, зокрема І. Франка, достатньо висвітлені в радянській літературі (але зовсім недостатньо у пострадянські часи), перейдемо безпосередньо до з’ясування цього питання на матеріалі української художньої прози досліджуваного нами періоду. Але і тут своє завдання ми обмежимо лише одним аспектом цієї широкої проблеми – показом досягнень визначних майстрів слова у створенні типових людських характерів. Інші грані розглядуваної естетичної категорії – типові обставини як самостійний об’єкт художньої творчості, взаємовплив типових характерів і типових обставин – висвітлюватимуться нами лише у зв’язку із з’ясуванням деяких проблем типології реалістичного напряму національної прози 60-х років ХІХ століття. Тому нашим завданням є узагальнення уже відомого і створення на цій основі ґрунту для висновків у розрізі досліджуваної проблеми. У цьому полягає і новизна нашої розвідки.

Проблема типового стала центральною вже на ранньому етапі становлення української реалістичної прози, хоча теоретичного осмислення у тогочасній українській критиці, яка перебувала ще в зародковомустані, вона не знайшла.

Позитивний досвід Г. Квітки-Основ’яненки у розв'язанні корінного естетичного завдання реалістичного творчого методу був успішно використаний і збагачений Марком Вовчком. Уже перші її твори із збірки «Народні оповідання» відзначилися у зв'язку з цим великим новаторством. Письменниця ставить своїх героїв у напружені обставини, породжені соціальними умовами їхнього життя, що дає змогу в кожному з них розкрити деякі типові риси закріпаченого селянина. Проте їх характери проявляли себе, як і в оповіданнях та повістях Г. Квітки-Основ’яненки, переважно в морально-етичній площині, але уже на ґрунті взаємин, породжених кріпацтвом. Щоправда, образам селян-кріпаків, як і поміщиків, в оповіданнях Марка Вовчка ще бракувало глибокої індивідуалізації, на заваді чого стояла їх стильова народно-оповідна структура.

Представники «основ'янської» прози − Д. Мордовець, М. Олелькович, М. Чайка а також Ю. Федькович, ранній І. Нечуй-Левицький, котрі в кращих своїх творах продовжували традиції автора «Народних оповідань», теж створили низку життєвих образів селян, що уособлювали чимало типових рис свого середовища.

Важливою прикметою творчого методу цих письменників при розв'язанні проблеми образотворення було прагнення розкрити характери героїв не лише на побутовому, а й на соціальному тлі конкретно-історичної доби і, таким чином, через індивідуальні особливості людини відтворити типове у житті народу.

Найвищим досягненням у цьому відношенні стали нові твори Марка Вовчка, зокрема, «Інститутка», які у порівнянні з першою збіркою «Народних оповідань» були новим щаблем у розвитку реалістичного творчого методу письменниці і всієї національної прози 60-х років ХІХ століття. У повісті, а також оповіданні «Ледащиця», характери селян, як відомо, змальовано глибше і більш диференційовано.

З'ясовуючи проблему типового в «Інститутці», не можна не згадати у зв'язку з цим оцінки повісті й перших народних оповідань Марка Вовчка П. Кулішем. Розглядаючи ці твори у потоці літератури «З народних уст», з позицій етнографічного реалізму, критик несправедливо вбачав у них фотографію конкретних подій і реальних прототипів. В «Інститутці» вважав, наприклад, П. Куліш «...все ще крізь картину пробивається в його натурщики й натурщиці, з котрих він посписував собі етюди» [7, с. 511]. Заперечуючи, таким чином, типовість зображуваних письменницею соціально-побутових явищ, персонажів, П. Куліш прагнув приглушити соціально-викривальне спрямування її творів, применшити їх суспільне значення.

Новим досягненням на шляху художнього освоєння великого духовного багатства народу стало оповідання Марка Вовчка «Два сини». Якщо тип характеру, уособленням якого виступає старший син, вже зустрічався в українській літературі (певними його інтерпретаціями були образи Миколи з «Наталки-Полтавки», Назара з «Інститутки»), то його молодший брат є яскравою індивідуальністю. Це людина, безумовно, не буденна, наділена природним аналітичним розумом, тонкою чутливою душею, в майбутньому, можливо, вчитель або вчений. І хоча в оповіданні підкреслюється винятковість Василя, він є типовим образом, оскільки втілює в собі той бік українського народного характеру, котрий становить його серцевину, яка на той час ще мало привертала увагу письменників. В якійсь мірі внутрішньо співзвучними Василеві можна вважати героїв повістей Шевченка «Художник», «Музикант», а також автобіографічних поезій. Василя споріднює з ними широта інтелекту і душевне багатство.

Цікава людська особистість і образ Семена Палія («Не до пари»). Він, як і Василь, відзначаючись інтелектуальною та душевною повнотою, є предтечею селянських демократів, його образ привертав увагу також виявом нових подружніх критеріїв. Не лише врода і вдача, не тільки моральна чистота, а й розум, здатність глибше мислити, ніж інші, становить для нього жіночий ідеал. Лише повна гармонія всіх виявів людської особистості може дати справжнє подружнє щастя − такий лейтмотив оповідання.

Марко Вовчок вперше в українській літературі звертається до такої серйозної проблеми. Так само глибоко новаторським був образ Семена Палія і щодо виявлення духовного зросту кращих людей з народу, з середовища яких незабаром вийдуть пристрасні поборники високих людських ідеалів не лише в родинному, а й в соціальному житті (Микола Джеря, Чіпка, Олекса Сторож).

Н. Крутікова, відзначаючи новаторський характер оповідання «Не до пари», в особі його головного героя бачить «…перший начерк нового типу своєрідної «зайвої людини» з народного середовища» [6, с. 141].

Серед нових явищ, породжених українською реалістичною прозою 60-х років ХІХ століття, привертає увагу оповідач з повісті М. Чайки «Москалева правда − своєрідна інтерпретація традиційного образу солдата. На відміну від своїх попередників в українській літературі, починаючи від Скорика з комедії «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, він не пориває з рідним соціальним та національним ґрунтом, а навпаки, злигодні багаторічної військової служби лише загартовують його характер.

Рисами гуманізму, демократизму, безкорисливості у взаєминах з людьми оповідач − герой повісті «Москалева правда» − близький до образів людей з народу − носіїв високих соціальних і моральних ідеалів, створених Т. Шевченком, Марком Вовчком та іншими прогресивними українськими письменниками того часу.

Колоритні постаті, що уособлюють типові риси певного соціального і національного середовища, постають у кращих реалістичних творах О. Стороженка. Це, передусім, Кіндрат Тарасович («Кіндрат Бубненко-Швидкий»), головний герой оповідання «Вуси», Кондратович («Голка»). Заголовний персонаж першого оповідання − веселий, гострий на слово, непримиренний до людської кривди − втілює якості народного характеру. Вони розкриваються не лише в побутових, а й у соціальних колізіях, типових для пореформеного села. Образ Кіндрата Тарасовича набуває ще більшої повноти через його спогади про бурхливі часи Коліївщини, у якій він брав активну участь, будучи одним з сподвижників Івана Ґонти.

Розглянуті образи не вичерпують значних досягнень національної прози 60-х років ХІХ століття у розв'язанні проблеми типового на досить виразному соціальному ґрунті народного життя. Цікавий матеріал у зв'язку з цим становлять також ранні твори І. Нечуя-Левицького «Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Солдатка» Д. Мордовця, «П'яниця» М. Олельковича й інші твори.

Найбільш талановиті представники української реалістичної прози - Марко Вовчок, Ю. Федькович, звертаючись до морально-етичних проблем, розглядають їх на побутовому матеріалі, створюючи виразні характери, котрі в індивідуальній формі втілювали типові риси селянського середовища.

Такими є Катря та Маруся з повісті Марка Вовчка «Три долі», котрі виявляють себе, головним чином, у красі та величі людських почуттів. Йдучи «...фольклорною традицією, письменниця оспівує кохання в дусі народних понять і уявлень» [3, с. 56]. Зрослу увагу Марка Вовчка до внутрішнього розкриття характерів відзначав І. Франко, підкреслюючи, що у порівнянні з іншими оповіданнями повість становить «...дуже великий психологічний інтерес» [8, с. 274].

Звертає на себе увагу майстерність Марка Вовчка у розкритті індивідуальних особливостей Катрі і Марусі: дотримання логіки образів, відповідності між внутрішньою сутністю людини та її вчинками. Вони переживають трагедію нерозділеного кохання але реагують на неї по різному. Подруги-суперниці втілюють два найбільш поширені у житті, в попередній і тогочасній українській літературі типи національних характерів селянської дівчини.

Подібні їм натури вже зустрічалися і в творчості Марка Вовчка. Прямими попередниками Катрі можна вважати одноманітних героїв з оповідання «Максим Гримач», повісті «Інститутка», а образ Марусі як психологічний тип співзвучний Олесі з «Козачки», Устини з «Інститутки», Галі з повісті «Павло Чорнокрил».

Своєрідно проблема характеру-типу трактується в оповіданнях та повістях Ю. Федьковича. У них, за справедливим зауваженням Івана Франка, зображено народ, «що живе патріархальним життям, любується в пишнім убранні, в збруї, в стрілецтві, народ лицарський, котрий дуже пильно дбає про свою честь, не дасть себе скривдити, не привик гнутися і ховатися з своїми почуттями і поглядами, щирий і прямодушний, гостинний в такім розмірі, про який сьогодні і снити не можна...» [11, т. XVII, с. 209].

Отож, у центрі уваги Ю. Федьковича − побутова сторона народного життя, найчастіше теми нещасливого кохання. Відповідно до цього і характери його героїв розкривалися у типових для них обставинах, котрі в багатьох випадках романтизовані, а подекуди навіть сентименталізовані. Кожен окремо і разом взяті вони уособлюють типові риси свого середовища. Щоправда, проблема моральної краси і величі народу розв’язується письменником досить абстрактно, без врахування особливостей соціального ґрунту, на якому формується той чи інший людський характер. Автор, закоханий у рідний край, його людей, передусім прагне розкрити їх екзотику, фізичну і духовну красу, особливості національного типу гуцула. В окремих випадках позитивні герої постають виключно в інтелектуальному плані, що підкреслює їх індивідуальність. Особливо виділяються в цьому образи Сафата Зінича з однойменного оповідання та Івана («Серце не навчить»). Що ж до жіночих персонажів, то вони майже цілком витримані в дусі фольклорно-пісенної традиції.

Взагалі, своєрідність творчого методу Ю. Федьковича − в недостатній індивідуалізації образів, їх статичності, поверховому відтворенні внутрішнього світу.

Багато де в чому подібними до естетичних засад Ю. Федьковича були принципи образотворення в оповіданнях С. Воробкевича. Виведені ним типи гуцульської молоді (Максим − «Циганка», Стефан − «Хто винен?») приваблюють глибиною і силою почуттів, великодушністю і благородством. Раз і назавжди покохавши, вони врешті стають жертвами своїх сліпих пристрастей і трагічно гинуть. Наголошуючи саме на таких мелодраматичних ситуаціях, автор потрапляє в полон сентименталізму, що разом взяте в свою чергу приводить до нівелювання персонажів.

Чимало життєвих характерів створили представники етнографічно-побутового відгалуження української прози. Але, коли для Марка Вовчка, Ю. Федьковича морально-етична площина типізації персонажів на побутовому тлі була лише одним з аспектів їх реалістичного творчого методу, то для Г. Барвінок, О. Стороженка та інших послідовних представників етнографічної школи він був основним. Тому, створені ними літературні образи, переважно з селянського середовища, хоча й уособлювали чимало типових рис народу, як правило, не відбивали його класової складності і соціальних прагнень.

Серед подібних творів, що друкувалися в «Основі», життєвістю ситуацій і людських характерів виділяється оповідання П. Кузьменка «Не так ждалось, да так сталось». У центрі його − старий Степан Дубрава − заможний і добродійний господар, що в своєму житті керується правилом: «Бійся бога», «Не бійся труда», «Не обижай менших» [9, ч. 8, с. 25], його жінка Стеха, якій навпаки, «панство та людська шаноба на умі», їх дочка Христина «як та чаєчка, прудка та весела» [9, ч. 8, с. 17], годованець Микола − роботящий і мовчазний, закоханий у Христину. Характери їх розкриваються в обставинах, типових для старого села: в зіткненні людської щирості, простоти і невибагливості з егоїзмом та багатством. Христя стає жертвою честолюбних намірів матері і своїх сліпих почуттів до писаря Калюжного − згодом злодія і шахрая. Микола − мужня, благородна натура − добровільно йде в солдати, переживаючи трагедію нерозділеного кохання.

Сильні і яскраві характери української сільської молоді створюють в оповіданнях «Гордовита пара» П. Забоцький (П.Куліш) і «Не було з малку − не буде й до станку» Г. Барвінок. У привабливому образі Зіньки − героїні другого твору − відбито чимало типових ознак народного морального ідеалу, котрі ріднять її з кращими образами дівчат, створеними українською літературою. У ній приваблює глибина, щирість і послідовність почуттів до кріпака Федора. Ці її риси розкриваються у типових для того часу умовах, які не заломлюють, а загартовують характер дівчини. Вона одружується з коханим, чим добровільно накладає на себе підневільне ярмо. Якщо подібні колізії в «Козачці» Марка Вовчка є основною причиною трагедії його героїв, в Г. Барвінок вони не стають провідними при зумовленні драматичного фіналу оповідання. Письменниця наголошує на факторах чисто побутових, навіть на непереборній силі фатуму, про що свідчать, зокрема, і назва оповідання.

Часто обходив гострі соціальні конфлікти кріпосницького села, фіксуючи свою увагу на явищах другорядних, переважно етнографічно-побутового характеру, і О. Стороженко, який поділяв тодішній суспільний лад. Це видно, наприклад, на образах панів з оповідання «Не в добрий час», їх взаємин з кріпаками, перш за все Данилком, в атмосфері лагідності та доброзичливості. Можна говорити про життєву правдоподібність таких ситуацій, одначе, типовими їх вважати не слід.

Виявляє О. Строженко ідейну упередженість і в «Оповіданнях Грицька Клюшника», проповідуючи загальне християнське братолюбство, дружнє співіснування різних класів, зокрема поміщиків і селян. Це стало на заваді створення типових людських характерів і породжуваних ними обставин початку другої половини ХVІІІ-го століття і заголовні герої оповідань «Прокіп Іванович», «Дорош», і пан («Прокіп Іванович»), і сам оповідач, що відіграє досить активну роль у творах, особливо в першому з названих, не відбивають найбільш суттєвих рис і особливостей свого соціального середовища.

Проти націоналістичного висвітлення минулого не раз виступав І. Франко. Про історичні твори К. Устияновича він, наприклад, писав, що суб'єктивізм «не дозволяв йому пойняти діло і відобразити пластично життя нашого народу в тій старинній добі» [11 , т.ХVП, с. 165].

Аналогічне ми бачимо і в розглядуваних творах О. Стороженка. Так, Прокіп Іванович, який зріс і виховався на бойових традиціях запорожців всім своїм серцем ненавидить народних гнобителів, з непримиренною ворожістю ставиться до кожного пана, стає слугою українського поміщика. У своїй відданості панові він доходить до того, що не переживає його смерті і просить поховати себе в одній з ним могилі. І хоча Прокіп Іванович нерідко сварився з паном, виявляв господарську самостійність, − конфлікти між ними не принципові, бо не відбивають непримиренних суперечностей кріпосницького суспільства.

Щоправда, в образі героя оповідання є чимало позитивних рис, властивих моральному ідеалові народу, одначе, розкриваються вони у нетипових для кріпосницького села обставинах: ідилічних взаєминах між панами, їх управителями та селянами-кріпаками. Надуманий також образ пана, що, неначе батько, ставиться до своїх кріпаків, для яких панщина буцімто святом, а не підневільним ярмом.

Ідеальну постать запорожця в дусі консервативних настанов християнської моралі створив О. Стороженко в особі заголовного героя оповідання «Дорога». Мудрий, бувалий старець знаходить спільну мову з січовиками і татарами, з гайдамаками і селянами та поміщиками, у взаєминах з якими керується ідеалами загальнолюдського гуманізму християнської моралі.

Своєрідним втіленням таких же людських чеснот виступає і Сидір Кравченко («Мірошник»). В образах Сидора Кравченка, його сина Івана, а також у певній мірі й Дороша, попри досить виразне його книжне походження, помічаємо деякі конкретно-історичні риси народу. Проте постійний нахил оповідача у цих творах до містицизму, акцентування уваги на глибокій релігійності зображуваних персонажів, визначальній ролі фатуму, чудодійних процесів у їхній долі набагато знижують миттєвість, майже нанівець зводять їхнє реалістичне підґрунтя.

Прикладом деякого порушення принципів художньо-історичної конкретизації є образ Трохима Лемішки з повісті «Причепа» І. Нечуя-Левицького. На думку автора він мав стати ідеальним типом українського господаря: працьовитого, чесного, котрий міцно стоїть на національному ґрунті, неухильно дотримується старовинних звичаїв, демократичних основ народного життя.

Аналогічним взірцем підміни типізації ідеалізацією служить особа Рубця з оповідання С. Воробкевича «Вимуштруваний кінь». Головний герой цього твору − добропорядний господар − подається поза його соціально-психологічною сутністю, лише як зразок добродійності та людяності: «Чи хто шкоду відшукати, чи садочок заснувати, чи на зимівлю добрі матки джіл обрати, чи овечок дешево купити, або дещо добре спродати, − всякий – так і навпростець ішов до батька до Рубця…» [1, с. 25].

Отже, вияви консерватизму в світогляді письменника перебувають у безпосередньому зв'язку з його творчою прикметою, корегуючи у відповідному напрямку образотворчий процес.

60-ті роки ХІХ століття – це період освоєння молодою українською прозою не лише нових шарів народного життя, а і більш глибокого художнього відтворення його провідних тенденцій, людських характерів, обопільно пов’язаних . Й у творах Марка Вовчка, і в оповіданнях та повістях інших прозаїків, що зростали на кращих традиціях української та російської літератури, зокрема Шевченка, автора «Народних оповідань», з'являються нові образи, передусім, з селянського середовища, що в типових обставинах кріпосницької та післяреформеної дійсності виявляють притаманні їм індивідуальні властивості, характерні для народу – страдника і протестанта. Отож, українська проза у той час у розв’язанні проблеми типового сягає набагато далі у порівнянні з раннім етапом її розвитку.

Одначе і в найкращих її зразках спостерігається однолінійність характерів, змалювання людей з народу, як правило, лише у позитивному плані, із загостренням тих якостей індивідуальних характерів, які уособлювали вимоги морального, а подекуди і соціального кодексу народу. Вади селянського побуту, інтелектуальна обмеженість, душевна ущербність як наслідки споконвічного фізичного і духовного поневолення трудящих ще рідко ставали художнім об’єктом типізації. І це певною мірою природньо, бо в умовах тогочасного суспільства перед прогресивною українською літературою стояли насамперед завдання гуманістичні, що виходили із високих суспільних ідеалів, які відбивали всю непримиренність життєвих позицій передових художників слова по відношенню до кріпацтва та його згубних наслідків, до всієї системи соціальної несправедливості.

У зв'язку з цим І. Нечуй-Левицький цілком слушно відзначав: «Була одна недостача в українській народній літературі: вона описувала тільки добрий світлий бік народного життя, не зачіпала його темного боку. Вона більше описувала його як невинного терпільника, мученика, як бідолаху і сіромаху, на котрого визвірилось усе, що стояло вище од його. Але цей мотив легко зрозуміти. Не треба забувати, що наша література появилась за часів панщини, коли народ терпів, як віл у ярмі, коли він не міг і не мав права виступити на сцену громадської діяльності самостійно, як частка громадянства. Письменники по дуже натуральній причині прихиляли до його своє серце, жалували його і поминали недостачу й темні плями народної жизні. Тому-то воно й вийшло так, що в творах письменників того часу бачимо усе якихось світлих янголів в запасках та свитках» [10, с. 218].

Отже, типологічні особливості реалізму української прози 60-х років ХІХ століття у площині провідної естетичної закономірності полягають у співіснуванні критичної, реалістично-романтичної і етнографічної течій при домінантності першої, в поєднанні реалістичних, романтичних і натуралістичних форм типізації.

Якісно новим етапом у розвитку реалістичного творчого методу національної прози, а звідси і розв‘язання корінної проблеми реалістичного мистецтва – типового – стали 70-ті роки XIX ст.

Література:

1. Воробкевич С. Твори : в 2 т. / С. Воробкевич. – Львів. − 1909−1911.

2. Галич Олександр, Назарець Віталій, Васильєв Євген. Теорія літератури: Підручник / За наук. Ред.. Олександра Галича. – Київ: Либідь, 2001. - 488с.

3. Засенко О. Є. Лiтературно-критичнi нариси i статтi / Засенко Олексiй Єлисєйович. - К.: Держлiтвидав УРСР, 1962. - 243 с.

4.Кравець Г. А. Повість "Причепа" І.С.Нечуя–Левицького /проблематика, образи, оцінка критики / Г. А. Кравець // Бібліотекознавство та бібліографія. Збірник. – Вип. 2. – X. , 1965.

5. Крутікова Н. Є. До питання про реалізм / Н.Є. Крутікова // Слово і час. – 2003. – №12. – С. 3-12.

6. Крутiкова Н. Є. Сторiнки творчого життя. (Марко Вовчок в життi i працi) / Крутiкова Нiна Євгенiївна. - К. : Днiпро, 1965. – 389 с.

7. Кулiш П. О. Вибранi твори / Кулiш П. О. Гончарук М. Л., Пiльгук I. I., Бернштейн М. Д. - К. : Днiпро, 1969 . – 559 с.

8. Марко Вовчок в критиці. Збірник статтей, рецензій, висловлювань // Упорядкування, вступна стаття і примітки М. Д. Бернштейна.- Київ, 1955. – 276 с.

9. П. Кузьменко. Не так ждалось, да так сталось / Кузьменко П. // Основа. – 1861. – Ч.8.

10. Нечуй-Левицький Іван. Українство на літературних позвах з Московщиною / І. Нечуй-Левицький. – Правда, 1884, Львів, доповн. до річн. ХШ, с.218.

11. Франко Іван. Твори в двадцяти томах / Редакційна колегія : О. Є. Корнійчук, О. І. Білецький, П. С. Козланюк, Д. Д. Копиця, Е. Омельяновський. - К. : Державне видавництво художньої літератури, 1950-1956.